Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

— Ба ні, що ви! Він великий Сваннів друг, завжди палко за нього заступався. Але щоб був коханком його дружини, такого й на думку нікому б не спало. Якби світ дізнався, що ви в це вірите, то всі дивом дивувалися б.

Я не посмів відповісти, що якби у Комбре дізналися, що я в це не вірю, то дивувалися б ще більше.

Бабуся була захоплена бароном де Шарлюсом. Правда, барон надавав величезної ваги тому, якого хто роду і який у нього статус, і бабуся це зауважила, але ставилася до цього без тієї суворосте, яка складається звичайно з глибоко зачаєної заздрости та досади, що хтось інший, а не ти має такі бажані, але недосяжні переваги. Навпаки, рада з самої себе і не заздра на чиюсь пишноту і славу, бабуся, при її розумі помічаючи вади барона де Шарлюса, говорила про нього з тією невимушеною, усміхненою, майже співчутливою зичливістю, якою ми віддячуємося предметові нашої безкорисливої обсервації за ту втіху, яку він справляє, тим паче, коли цим предметом був той, чиї домагання здавалися їй хай і не законними, зате своєрідними, такими не схожими на ті, що вже надокучили її очам. Якщо бабуся так легко пробачала баронові де Шарлюсу його аристократичні упередження, то це переважно за його тямущість і вражливість, якими його, мабуть, ущедрила природа, на відміну від сили салонних шаркунів, над якими так збиткувався Сен-Лу. Але дядько не пожертвував, як небіж, забобонами задля високих ідеалів. Барон де Шарлюс, він сполучав у собі і те, і те. Власник на правах нащадка герцогів Немурських і принців Ламбальських архівів, меблів, Гобеленів, портретів його предків пензля Рафаеля, Веласкеса, Буше, наділений правом говорити, що при перегляді родинного літопису він одвідує музей і незрівнянну бібліотеку, барон де Шарлюс, навпаки, підносив аристократичний спадок до рангу, якого небіж його позбавляв. І ще одне: не такий ідейний, як Робер, не такий балакливий, більший реаліст у підході до людей, він не хотів нехтувати важливого у їхніх очах елемента свого престижу, а престиж не тільки давав його уяві безкорисливу втіху, а й прислужувався непомалу в його практичній діяльності. Розбіжності так і залишаться між людьми його десятка і тими, хто дотримується свого ідеалу, що велить їм зректися своїх переваг, аби пориватися, як це нерідко буває, лише до втілення ідеалу в житті — так малярі чи письменники жертвують своєю майстерністю, так народ-поет захоплюється модерном, так народ-воїн започатковує тотальне роззброєння, так усевладні уряди демократизуються і скасовують драконівські закони, попри те, що найчастіше життя не віддячує цих шляхетних зусиль; одні втрачають талант, інші позбуваються свого вікового панування; пацифізм множить іноді війни, потурання збільшує злочинність. Потяг Робера до щирости і до розкутости не можна було не визнати вельми шляхетним, а проте з житейського погляду можна було радіти, що його нема у пана де Шарлюса, бо той перевіз до себе з палацу Ґермантів усі гарні різьблені меблі, а не змінив їх, як небіж, на убрання «стиль-модерн», на Лебурів і Гійоменів. Правда, ідеал пана де Шарлюса був дуже штучний і — якщо лише цей епітет підходить до слова «ідеал» — настільки ж мистецький, як і світський. Лише в дуже небагатьох жінок великої вроди і високої культури, чиї бабусі два сторіччя тому втілювали славу і гожість давнього режиму, барон бачив вишуканість, йому було добре тільки з ними, і захоплення, звичайно, щире, живилося історичними і мистецькими ремінісценціями, пов'язаними з їхніми іменами, — так вивчення античности посилює захоплення науковця одою Горація, хоч та, може, поступається сучасній поезії, до якої цей учений зостався б байдужий. Кожна з цих жінок проти гарненької міщаночки була для барона тим, чим було б поряд із сучасною картиною, де зображено дорогу або ж весілля, старовинне полотно, чия історія добре відома, починаючи з того часу, коли його замовляв папа чи король, і далі, коли його дарували, купували, забирали чи діставали у спадок такі-то й такі-то, з ким пов'язана якась подія, принаймні шлюб, що становить історичний інтерес, — а отже, наші знання про полотно надають йому особливої вартости тим, що посилюють у нас відчуття багатства нашої пам'яти та ерудиції. Пан де Шарлюс тішився, що такі, як у нього, забобони, які не дозволяють кільком великим паніям приятелювати з жінками не такої блакитної крови, зберегли цих паній для нього з усією їхньою нерозтраченою шляхетністю, щоб він міг так само схилятися перед ними, як перед фасадами XVIII сторіччя, підпертими пласкими колонами рожевого мармуру, в яких нові часи нічого не змінили.

Пан де Шарлюс звеличував правдиву шляхетність розуму і серця цих жінок, граючи на тому, що слово «шляхетність» має два значення, і ошукуючи себе самого маною цього облудного розуміння, цієї суміші аристократизму, великодушности й артизму, маною, в якій таїться спокуса, небезпечна для таких людей, як моя бабуся, якій здався б дуже смішним грубіший, зате й простодушніший забобон магната, якого цікавить лише генеалогія і більше нічого, але яка була беззахисна перед личиною розумової вищосте, беззахисною аж так, що їй здавалася особливо завидною доля княжат лише тому, що вони могли мати вчителями Лабрюєра чи Фенелона.

Перед Ґранд-отелем троє Ґермантів покинуло нас; вони збиралися на сніданок до принцеси Люксембурзької. Коли бабуся прощалася з маркізою де Вільпарізіс, а Сен-Лу з бабусею, пан де Шарлюс, що досі не озвався до мене ні словечком, відступив назад, ближче до мене. «Ввечері після трапези я зайду на чаювання до тітки Вільпарізіс, — сказав він. — Маю надію, що ви зробите мені приємність, як прийдете з бабусею». Потім він наздогнав маркізу.

Попри неділю, фіакрів перед готелем стояло не більше, ніж на початку сезону. Наприклад, пані нотарева вважала, що наймати повіз щоразу лише на те, щоб не їхати до панства де Камбремер, — не з нашими грошиками, і вирішила сидіти в кімнаті.

— Чи здорова пані Бланде? — запитували у нотаря. — Щось сьогодні вона не показувалася.

— Її болить голова, ще б пак, така спека, буря. їй досить ледачого. А все ж увечері, гадаю, ви її побачите. Я порадив їй зійти вниз. Це їй піде тільки на користь.

Я думав, що, запрошуючи отак нас до тітки, яку він, звісно, попередив, пан де Шарлюс хотів спокутувати неґречність, якої він допустився щодо мене під час вранішньої прогулянки. Але коли, вступивши до вітальні маркізи де Вільпарізіс, я хотів привітатися з її небожем, то тільки даремно крутився біля нього. А він високим голосом оповідав досить ущипливу історію про свого кревного. Так і не зумівши перехопити його погляд, я поклав сказати йому добривечір, і то досить голосно, аби попередити його про мою присутність, але зрозумів, що він мене помітив, коли я йому вклонився, ще не встигши й рота розтулити, він подав мені два пальці, не повертаючи очей у мій бік і не урвавши розмови. Він мене, безперечно, бачив, хоча ніяк цього не показував, і тут я зауважив, що очі його, які ніколи не дивилися на співрозмовника, бігали навсібіч, як у переляканої звірючки або як у вуличного перекупника, який вихваляє і виставляє напоказ свій недозволений крам, але микуляє, не підводячи голови, очима, чи не йде поліція. Мене трохи здивувало, що маркіза де Вільпарізіс хоча й рада була нас бачити, але, очевидно, не чекала нас, одначе мене ще більше здивувало, що пан де Шарлюс сказав моїй бабусі: «О, це ви дуже добре придумали, дуже мило! Правда, тітонько?» Звісно, він помітив, що вона була здивована, побачивши нас, але як людина, привчена задавати тон, брати «ля», він був певен, що її подив зміниться радістю, тільки-но він покаже, що він і сам радий і що наша поява викликає саме таке почуття. Розрахунок цей справдився: маркіза де Вільпарізіс, яка дуже зважала на небожа і знала, як тяжко йому догодити, відкрила раптом ніби нові високі прикмети у моєї бабусі і весь час була солодка з нею на мову. Але у мене в голові не вкладалося, як міг пан де Шарлюс через кілька годин забути про своє запрошення, дуже небагатослівне, але, очевидно, й дуже не випадкове, загодя обмислене, яке я одержав від нього вранці, а нині подати справу так, ніби це добре придумала моя бабуся, хоча придумав він. Я був поборником точности аж до того віку, коли до мене дійшло, що допитування не найкращий спосіб зглибити чиїсь справжні наміри і що саме собою непорозуміння, яке може залишитися непоміченим, не таке незручне, як наївна наполегливість. «Але ж ви самі сказали мені, щоб ми до вас сьогодні прийшли, пам'ятаєте?» — зауважив я. Жодним рухом, жодним звуком не зрадив себе пан де Шарлюс, він ніби й не чув мого запитання. Тоді я його повторив — так дипломати чи розсварені молоді люди з невтомним і марним завзяттям домагаються правди, хоча позваний уперто її ховає. Пан де Шарлюс ізнов не пустив пари з уст. Мені здалося, ніби на баронових устах грає усміх того, хто дивиться спишна і на людей, і на те, як їх виховано.

Оскільки давати якесь пояснення барон відмовився, я спробував знайти його сам, але тільки снував усілякі здогади, з яких жоден не вдовольняв мене. Може, він уже не пам'ятав, а може, вранці я його не так зрозумів… Десь-найпевніш, він з гонору не хотів визнати, що запросив людей, якими гордував, і волів виставити так, ніби вони явилися сюрпризом. Та якщо він нами гордував, то навіщо ж покликав нас, певніше, бабусю, бо цілий вечір звертався лише до неї і ні разу не озвався до мене? Весело гомонячи з нею і з маркізою де Вільпарізіс і ховаючись за них, як ховаються у глибу ложі, він лише іноді відривав від них свій допитливо гострий погляд і втуплював його у моє обличчя, і тоді його очі ставали задумливими і стурбованими, ніби дивилися на майже нечитабельний рукопис.

Якби не ті його очі, пан де Шарлюс був би вродливцем над вродливцями. Сен-Лу, говорячи зі мною про інших Ґермантів, сказав якось: «Ба, в них же не відчувається роду, хіба про когось із них можна сказати, що це великий пан, як про мого вуйка Паламеда?», доводячи тим самим, що вельможність та аристократична гожість не є чимось таємничим і новим, що вони залежать від прикмет складників, які я завиграшки розпізнавав і які зовсім мене не вразили, — і тут я мусив визнати, що одна з моїх ілюзій розвіялась. Даремно пан де Шарлюс герметично замикав вираз на своєму виду, якому легкий шар пудри надавав чогось акторського; його очі були ніби шкалубинами, стрільницями, які він заткнути не міг і звідки, залежно від того, де ти був щодо нього, тебе раптово освітлювали перехресні відблиски якоїсь схованої всередині зброї, не вельми безпечної навіть для того, хто, не вміючи до пуття нею орудувати, носив її в собі, у стані хисткої рівноваги, стані вибухонебезпечному; а пильний, стурбований погляд разом зі страшенною зморою, судячи з великих синців під очима, пробиваючись крізь суворі й поправні риси, насували думку про інкогніто, маскування, до якого вдається впливова людина, як їй щось загрожує, або думку принаймні про особу небезпечну, але трагічну. Мені хотілося докопатися до цієї таємниці, якої не крили в собі інші люди і яка надавала такої загадковости поглядові пана де Шарлюса ще вранці, коли ми здибалися з ним біля казино. Проте, дізнавшись, якого він роду, я тепер уже не міг думати, що це погляд злодія, а послухавши його, не міг думати, що це погляд навіженого. Зі мною він тримався холодно, а з бабусею дуже ласкаво, але ця холодність могла породжуватися не особистою нехіттю, бо загалом наскільки барон був доброзичливий з жінками і наскільки потурав їхнім вадам, про які відгукувався завжди поблажливо, настільки ж дихав він тяжким духом на чоловіків, надто юнаків, — так гордують жінками деякі жінконенависники. Про якихось «жиґоло», чи то родичів, чи то Роберових приятелів, що Робер випадково про них згадав, пан де Шарлюс, забувши про свою завждішню стриманість, кинув майже люто: «Паскуди». Я зрозумів, що молодикам він надто ставить на карб те, що вони пожіночились. «Це сущі баби!» — казав він з погордою. Але який спосіб життя не видався б йому зніженим проти того, якого він вимагав для мужчини і який цілковито виключав брак енергії і властивого мужчинам гарту? (Сам він, відмахавши добрі гони на батьківських, кидався, розпашілий, у крижану воду.) Для нього було неприпущенним, щоб мужчина носив бодай один перстень. Але це щиро чоловіче уподобання сполучалося в ньому з найтоншою вражливістю. Маркіза де Вільпарізіс, попросивши його описати бабусі замок, де мешкала пані де Севіньє, додала, що в розпачі тамтої від розлуки з цією занудливою панією Гриньян відчувається щось надумане.

— Навпаки, мені це здається цілком щирим, — заперечив пан де Шарлюс. Зрештою в ту добу такі почуття були зрозумілі кожному. Мешканець Пономонати у Лафонтена біжить до свого приятеля, бо бачив його уві сні, і той виглядав сумним; те, що для голубка нема більшого горя, ніж розлука з іншим голубком, здається вам, тітонько, такою самою пересадою, як лист пані де Севіньє, яка жде не діждеться тієї хвилі, коли опиниться сама з дочкою. Яка розкіш усе те, що вона мовить, розлучаючися з нею! «Прощання завдає мені тілесного болю. В розлуці ми незбожно марнуємо час. Ми рвемося назустріч омріяному дневі».

Бабуся не тямилася з радощів, що її думка про листи збігалася з думкою пана де Шарлюса. її вразило, що чоловік може розуміти їх так тонко. Вона побачила, що пан де Шарлюс наділений жіночою чуйністю і вражливістю. Коли ми потім заговорили з нею про барона, то зійшлися на тому, що він, мабуть, чи не зазнав на собі великого впливу якоїсь жінки, матері або, згодом, доньки, якщо він не бездітний. Я сказав собі — коханки, подумавши про те, який вплив мала, в моїх очах, коханка на Робера, ось на кому було видно, як ушляхетнюють чоловіків жінки, з якими вони живуть.

— Коли вони жили разом, то навряд щоб пані де Севіньє мала що сказати доньці, — відповіла маркіза де Вільпарізіс.

— Та ні, мабуть, мала — хоча б те, що вона називала «щось таке ефемерне, що тільки ви та я й здольні це роздивитеся». У кожному разі вони були вкупі. А Лабрюйєр запевняє, що більше нічого й не треба: «Бути разом з коханою істотою, озиватися до неї чи не озиватися — все одно любо». Лабрюйєр має слушність: щастя тільки в цьому, — додав пан де Шарлюс меланхолійно, — та життя, на жаль, так зле влаштоване, що нам нечасто випадає ним тішитися. Пані де Севіньє була, до речі, не така вже й нещасна. Майже все життя вона прожила з коханою донею.

— Але ж бо це дочка, слово «кохання» тут не зовсім тичеться!

— Найважливіше в житті не те, кого ти кохаєш, — заговорив пан де Шарлюс упевненим, рішучим, майже гострим тоном, — важливо кохати. У почутті пані де Севіньє до її доньки більше дається взнаки пристрасть, яку Расін змалював в «Андромасі» та в «Федрі», ніж у банальних стосунках молодого Севіньє з його полюбовницями. Це те саме, що любов якогось містика до Бога. Ми відводимо для кохання якийсь п'ятачок, а все тому, що зовсім не знаємо життя.

— Ти так любиш «Андромаху» та «Федру»? — ледь зневажливо спитав Сен-Лу в свого вуйка.

— В одній расінівській трагедії більше правди, ніж у всіх драмах пана Віктора Гюґо, — відповів барон.

— Ці світські люди мене, хоч-не-хоч, лякають! — шепнув Сен-Лу мені на вухо. — Ставити Расіна вище за Віктора Гюґо — це не налазить ні на яку голову!