Парасолька святого Петра

Вона повернулася і, пустуючи, наче маленьке лошатко, прудко побігла назад на луку Гонгоя — так що Дюрі ледве встигав за нею.

Вони довго, але марно шукали обручку. Незабаром туди прийшов і панотець. («Мовчіть, Дюрі, ні слова братові про парасольку!» — «Ні, моє серденько, не скажу ніколи!») Панотець суворо висварив Веронку.

   —  Ну стривай, ледащице, та хіба ж можна так робити? Де ти вешталася? Ми так перелякалися. Мабуть, ти бігала за метеликами?

   —  Радше бігла від нього, та ось упіймав.

   —  Хто, метелик?

   —  Так, цей осоружний великий метелик.

Панотець, зрозумівши, наскільки йому дозволили

зрозуміти, приєднався до пошуків обручки, але вони могли б шукати і до дня страшного суду, якби не почув про це пан Гонгой і не причвалав туди зі своїм великим черевом, на якому велично теліпався капшук, оторочений баранячою шкірою.

А Веронка була вже зовсім удалася у відчай через утрату обручки.

   —  Но-но, — промовив глоговський набоб, похитуючи головою; його довге сиве волосся позаду було схоплене гребінцем. — Не сумуйте, панночко, дядько Гонгой знайде для вас обручку, їй-богу, знайде. Є такий спосіб. Обідню відслужити одне діло, а це — інше. Зараз накажу косарям траву скосити, за годину впораються.

Хоч трава була не більш, як на два пальці заввишки (всього лиш два тижні перед цим склали сіно у копи), пан Гонгой покликав косарів, і невдовзі під однією з кіс задзвеніла, засяяла маленька золота обручка, яка наступного дня уже виблискувала на Верончиному пальчику. Відтоді луку галантного Гонгоя, зберігаючи пам'ять про чудотворну подію, косили тричі на рік, і цим похвалялися за звичай усі мешканці Глогови, коли подорожні, завертаючи до села, починали ганити родючість їхньої землі.

Про що іще слід було б розповісти? Мабуть, чимало назбиралося всячини на вістрі мого пера. Є й таке, що назавжди залишиться таємницею: наприклад, про спадщину Пала Грегорича і зараз ні слуху, ні вісті. Чи були в старій ручці від парасольки, як це уявлялося, банківські чеки, чи ні, цього ніхто не знає, навіть маленький Матько, що випив настій з трьох головешок. Такого дорогоцінного напою, якщо все це правда, не доводилося пити навіть імператорам.

Легенда про глоговську парасольку святого Петра і по сьогодні жива в окрузі. Щоправда, завдяки Столаріку, який завжди не від того, щоб розповісти, як старий єврей Мюнц обдарував християнство святою реліквією, в історію цю проникає і гола істина, але віра сильніша за істину, а у дрібницях навіть перемагає її. Я, звичайно, не збираюся заглиблюватися далі. Прошу пробачення уже й за те, що наговорив тут раніше. Тому що неможливо заперечувати: є щось містичне в усій цій історії. Свята парасолька усім принесла безмірну благодать і щастя, навіть Дюрі, якому завдяки парасольці у третю неділю після описаних подій дісталася найчарівніша дружина у світі.

Ніколи ще в Глогові не бачили такого весілля. Треба було рахуватися з примхами Веронки: їй заманулося запросити всіх гостей, що були присутні на вечері у Мравучанів, — нехай ті, хто був свідком їхнього першого знайомства, погуляють і на весіллі. І з Бестерце приїхало багато народу, серед них мати молодого в чорному платті, голова суду, віце-губернатор, і Бог відає, хто там ще був. З Копаніце прибули Урсіні, з Леготи — дочки пана управителя маєтку (у рожевих спідницях, зібраних гармошкою), з Бабасека — стара Мюнц (з золотими сергами з мій кулак завбільшки). Скільки колясок та бричок зібралося відразу у Глогові — навіть тижня було б мало, щоб намилуватися самими тільки кінськими запрягами!

Після вечерні церковний сторож одразу виштовхав селян, але панотець залишився всередині. Звичайно, він чекав весільних гостей.

Єзус-Марія, скільки панів, скільки на них сукна! Вони ступали парами, чоловік і жінка, дівчина і юнак. Попереду йшла молода з білим вінком на голові, у білому платті. (Ох, і гарна ж була дівчина, — шкода, що колись і вона постаріється!)

Але і молодий був не гірший, варто було подивитися: вбрання достоту таке, в якому королів малюють. Шабля з позолоченим ефесом в оксамитових піхвах хвацько дзенькала кам'яною підлогою церкви. Любо було дивитися!

Потім усі жінки поставали біля олтаря півколом; у руках букети, волосся покроплене дорогою пахучою водою. Церква від них такою духмяною стала, мов аптека. Було трохи прохолодно. Тендітні панночки управителя маєтку тремтіли у своєму тюлі, а втім, все проходило чудово... на диво чудово.

Молодий хоробро сказав «так», і воно загуло під високим склепінням, а молода — та, звичайно, шепнула своє «так» тихесенько, наче яка мушка прозумкотіла. Бідолашна врешті-решт так розчулилася, що заплакала. Заходилася шукати хусточку у своєму чудовому білому платті, — адже має бути у ньому кишеня! — але ніяк не могла знайти, поки нарешті не подала їй свою хусточку пані, яка, стоячи за її спиною, щоразу поверталася до свого чоловіка й казала: — Застібни ж піджак, Владіне!

Кальман Міксат