Розділ «БЕРИ І ЙДИ ДОДОМУ, ЦЕ ТОБІ БУДЕ ЯК СУКНЯ»

Спершу здалося, що він тягне труп. «Ні!» — крикнув Еймс. Він поніс хлопчика до найближчого з ревучих вентиляторів. «Не здумай померти в мене на руках, коров'ячий хлопчику!»

Оллі почав кашляти, потім перехилив голову й безсило вирвав. Еймс його тримав. Тепер і інші бігли до них, з тріумфальними вигуками, попереду сержант Грох.

Оллі знову ригнув.

— Не називай мене коров'ячим хлопчиком, — прошепотів він.

— Підженіть санітарну машину! — закричав Еймс. — Нам потрібні медики!

— Ні, ми доставимо його у Шпиталь Центрального Мейна гелікоптером, — сказав Грох. — Хлопче, ти коли-небудь літав на гелікоптері?

Оллі, очі в нього лишалися затуманеними, похитав головою. І тут же виригав Грохові на черевики.

Грох просяяв і потис Оллі брудну руку.

— Вітаю з поверненням до Сполучених Штатів, синку. Вітаю з поверненням до відкритого світу.

Оллі обняв рукою Еймса за шию. Він розумів, що втрачає свідомість. Він хотів протриматися ще трішки, щоби встигнути сказати «дякую», проте не зміг. Останнє, що він усвідомив перед тим, як темрява поглинула його знову, було те, що солдат цілує його в щоку.

На північному кінці першим на волю вирвався Горес. Він помчав просто до полковника Кокса й затанцював навкруг його ніг. Горес не мав хвоста, але це не важило; він крутив-метляв усім своїм огузком.

— А щоб мені пропасти, — промовив Кокс.

Він підхопив пса на руки, і Горес почав ошаліло облизувати полковнику обличчя.

Біженці стояли купкою на своєму боці (демаркаційну лінію було ясно видно в траві, яскравій по один бік і мертвотно-сірій по інший), починаючи розуміти, але не відважуючись цілком вірити. Расті, Лінда, малі Джей-Джей, Джо Макклечі й Норрі Келверт і матері цих двох у них по боках. Джинні, Джина Буффаліно й Герріет Біґелоу, обійнявшись. Твіч обнімав сестру свою Розі, котра рюмсала, колисаючи на руках Малюка Волтера. За руки трималися Пайпер, Лісса й Джекі. Позаду них стояли Тоні Гай і Пітер Фрімен, все, що залишилося від персоналу «Демократа». Елва Дрейк прихилилася до Роммі Берпі, а той тримав на руках Алісу Епплтон.

Вони дивилися, як швидко підіймалася вгору брудна стіна Купола. Яскравість осіннього листя на тому боці хапала за душу.

Свіже, солодке повітря здіймало їм волосся, осушувало піт із їхньої шкіри.

— Перед цим ми все бачили ніби крізь закопчене скло, — промовила Пайпер Ліббі. — А тепер немов зустрілися лицем до лиця.

Горес зістрибнув з рук полковника Кокса й почав нарізати вісімки по траві, дзявкаючи, винюхуючи, намагаючись посцикати одночасно на все зразу.

Вцілілі біженці, не вірячи власним очам, дивилися на яскраве небесне шатро, що височіло понад свіжим осіннім днем у Новій Англії. А над ними брудний бар'єр, що був тримав їх в ув'язненні, підносився вгору все швидше і швидше, зменшуючись до довгої лінії, немов проведеної стрімким олівцем по аркушу блакитного паперу.

Якась пташка промайнула над тим місцем, де лише щойно стирчав Купол. Аліса Епплтон, все ще сидячи на руках у Роммі, побачила її і весело засміялася.