Розділ «МУРАШКИ»

— Продовжуйте, — попросила Джулія.

— Я все розказав.

— Ні, не все.

— Послухайте, — промовила Джоуні Келверт. — Я розумію, все це вельми цікаво в психологічному сенсі, але гадаю, зараз не на часі…

— Помовчте, Джоуні, — перебила її Клер.

Джулія так і не відривалась очима від обличчя Расті.

— Чому для вас це так важливо? — спитав Расті. У ту мить він почувався так, ніби навкруг нема нікого, окрім них двох. Ніби за ними ніхто не споглядає.

— Просто розкажіть мені.

— Одного дня, коли ми робили… це… мені раптом дійшло, що мурашки теж мають свої власні життя. Я розумію, це звучить якоюсь сентиментальною слиня…

Втрутився Барбі:

— Мільйони людей у світі в це вірять. Вони постійно живуть з усвідомленням цього.

— Ну, словом, я тоді подумав: «Ми робимо їм боляче. Спалюємо їх на землі і, можливо, запікаємо їх живцем у їхніх підземних житлах». Нічого й казати про тих, котрі потрапляли прямо під лінзу Джорджі. Деякі з них просто застигали, а більшість буквально займалися полум'ям.

— Це жахливо, — промовила Лісса, знову крутячи в пальцях свій анкх.

— Так, мем. І от одного дня я сказав Джорджі, що треба перестати це робити. Він не перестав. Він сказав: «Це ядрена війна». Я точно запам'ятав, саме так, не ядерна, а ядрена. Я хотів забрати в нього те збільшувальне скло. Ну, а що було далі, гадаю, вам достатньо знати про те, що між нами почалась бійка і його лінза розбилась.

Він замовк.

— Але це неправда, хоча саме так я розповідав у той час, і навіть батько, котрий мене добряче тоді відшмагав, не почув від мене нічого іншого. Джорджі своїм батькам розповів, як воно було насправді. Я розбив ту чортову лінзу навмисне, — він показав рукою в темряву. — Так само, як я розбив би ту штуку, аби міг. Тому що зараз мурахи — ми, а та штука — це збільшувальне скло.

Ерні знову подумав про того кота з палаючим хвостом. Клер Макклечі пригадала, як вона зі своєю тоді найкращою подругою в третьому класі жорстоко дражнили дівчину, котру вони обидві терпіти не могли. Вона була новенька в їхній школі і в неї був такий смішний південний акцент, ніби вона балакала крізь картопляне пюре. Чим більше та дівчинка плакала, тим дужче вони сміялися. Ромео Берпі згадав, як він напився в ту ніч, коли Гілларі Клінтон[422]плакала в Нью-Гемпширі, а він піднімав тости до екрана телевізора, примовляючи: «Так тобі й треба, клята лялечко, геть з дороги і хай чоловіки займаються чоловічою справою».

Барбі згадав той самий спортивний зал: пустельну спеку, запах лайна й регіт.

— Я хочу на власні очі побачити ту річ, — сказав він. — Хто зі мною?

— Я піду, — зітхнув Расті.