Розділ «МУРАШКИ»

Тут же ззаду до них, весело підстрибуючи, підбігли Джо, Норрі й Бенні зі своїми матерями. Викрики дітей різко обірвалися, коли вони побачили, в якому стані жінки. До своєї хазяйки з гавкотом підбіг Горес. Опустившись на коліна, Джулія обличчям зарилась у його хутро. Горес понюхав її і раптом позадкував. А тоді сів і завив. Джулія подивилася на нього і закрила собі обличчя долонями, немов від сорому. Норрі вхопила за праву руку Джо, а Бенні за ліву. Обличчя дітей спохмурніли, стали зляканими. З фермерського будинку вийшли Піт Фрімен, Тоні Гай і Розі Твічел, але не наближалися, так і стояли тісною купкою біля кухонних дверей.

— Ми пішли туди подивитися, — глухо промовила Джулія, десь поділася її звичайна життєствердна інтонація к-чорту-все-бо-світ-прекрасний. — Ми стали на коліна навкруг тієї коробочки. На ній там ще такий символ, я такого ніколи раніше не бачила… це не кабалістика…

— Це жахливо, — включилася Пайпер, витираючи собі очі. — А тоді Джулія торкнулася цієї штуки. Одна вона, але… але ми всі разом…

— Ви їх бачили? — спитав Расті.

У Джулії опустились руки, вона подивилася на нього з якимсь здивованим виразом.

— Так. Я побачила, ми всі бачили. ЇХ. Це жах.

— Шкіроголовці, — підказав Расті.

— Що? — перепитала Пайпер. А відтак кивнула. — Так. Гадаю, їх так можна назвати. Лиця без лиць. Горішні лиця.

«Горішні лиця», — подумав Расті. Він не знав, що це означає, але розумів, що це істинно так. Знову згадав про своїх дочок і їхню подружку Діану, з якою вони обмінювались секретами і смаколиками. А потім згадав свого найкращого друга дитинства — вони були друзями, принаймні протягом якогось часу, але вже в другому класі Джорджі якось відпав — і хвиля жаху раптом накотилась на нього.

Його обхопив руками Барбі.

— Що? — він ледь не кричав. — Що з тобою?

— Нічого. Просто… коли я був малим, у мене був один друг. Джордж Летроп. Якось йому подарували на день народження збільшувальне скло, таку лінзу. І іноді… ми на перервах…

Расті допоміг Джулії підвестись. Горес знову підійшов до неї так, ніби те, чого він був злякався, тепер розвіялося, як розвіялося внизу те сяйво на фургоні.

— Що ви робили? — запитала Джулія. Голос у неї знову звучав майже спокійно. — Розкажіть.

— Це було в старій середній школі на Мейн-стрит. Там було тільки дві кімнати, одна для учнів першого-четвертого класів, а друга для п'яти-восьмикласників. Ігровий майданчик там був немощений. Боже, там навіть проточної води не було, тільки нужник, який діти називали…

— Медовий домик, — підказала Джулія. — Я теж туди ходила.

— Ми з Джорджі ходили за спортивні драбинки на край майданчику, до паркану. Там були мурашники, і ми підпалювали мурашок.

— Не звинувачуйте себе аж так тяжко, док, — промовив Ерні, — багато людей займались подібними речами в дитинстві, а то й ще щось гірше робили.

Ерні теж колись разом із парочкою друзів були облили бродячому коту хвіст гасом і підпалили сірником. Це був такий спогад, яким йому з кимсь поділитися було б не легше, ніж спогадами про свою шлюбну ніч.

«Головним чином через те, як ми тоді реготали, коли той кіт від нас дременув, — подумав він. — Боже, як ми тоді реготали».