Розділ «ЗАГРАЙ-НО ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ»

— Авжеж, дорога моя, — гукнув він, і то вже без жодного акценту Щасливчика П'єра[357]. А тоді знову обернувся до Расті. — Залиште вашу машину тут. Поїдемо в моєму фургоні. Більше місця. Висадите мене біля магазину, а тоді заберете тих дітлахів. Я зберу для вас протирадіаційний костюм. От лише як бути з рукавицями… не знаю…

— Прокладені свинцем рукавиці лежать у шафі в рентгенкабінеті, у нас у лікарні. Довгі, аж по лікті. Я можу й фартух прихопити…

— Гарна ідея, бридко було б дивитися, як ви ризикуєте кількістю власних сперматозоїдів…

— Там також можуть бути захисні освинцьовані окуляри, котрими в сімдесятих користувалися техніки й радіологи. Хоча їх могли й викинути. Я маю надію, що рівень радіації там не піднімається набагато вище за той останній, що його побачили на лічильнику діти, коли стрілка залишалася ще на зеленому секторі.

— Ви ж щойно самі казали, що вони не наближалися зовсім впритул…

Расті зітхнув.

— Якщо стрілка покаже вісімсот або тисячу імпульсів у секунду, збереження плодовитості буде найменшим моїм клопотом.

Вони ще не встигли піти, як Мішеля — тепер одягнена в коротку спідницю і підкреслено видовищний светрик — знову опинилася в кухні й напосіла на свого чоловіка, дорікаючи його дурістю. Вичитувала йому, що він втягне їх у халепу. Раніше вже таке траплялося, і от тепер знову. Тільки тепер халепа буде гірша, ніж він здатен собі уявити.

Роммі обняв її і швидко щось заговорив французькою. Вона відповідала тією ж мовою, випльовуючи слова. Він не вгавав. Вона двічі вдарила його кулачком у плече, потім заплакала і поцілувала його. Надворі Роммі вибачливо подивився на Расті й знизав плечима.

— Така в неї вдача, — промовив він. — Душа поетки й емоційний макіяж собаки зі сміттєзвалища.

Коли Расті з Ромео Берпі приїхали до універмагу, там уже сидів Тобі Меннінг, готовий відкриватися, обслуговувати покупців, якщо таким виявиться бажання Роммі. Компанію йому складала Петра Ширлз, котра працювала через дорогу в аптеці. Вони сиділи в шезлонгах, з поручнів яких звисали таблички: КІНЕЦЬ ЛІТА — ШАЛЕНИЙ РОЗПРОДАЖ.

— Гадаю, що про протирадіаційний костюм, який ви мені будуватимете, я не почую від вас раніше… — Расті поглянув собі на годинник, — десятої?

— Навряд, — відповів Роммі. — Інакше б ви вважали мене божевільним. Ідіть, док. Знайдіть ті рукавиці, окуляри й фартух. Побалакайте з дітьми. Дайте мені якийсь час.

— Бос, ми відкриваємося? — спитав Тобі, коли Роммі вийшов з машини.

— Не знаю. Може, після обіду. Троха зайнятий буду зганку, я.

Расті поїхав геть. І тільки коли він уже був на пагорбі поряд із громадським майданом, до нього прийшло усвідомлення того, що і в Тобі, і в Петри на руках були голубі пов'язки.

Він знайшов рукавиці, фартухи й освинцьовані окуляри в глибині шафи в рентген-кабінеті за дві секунди до того, як був готовий припинити всякі пошуки. Ремінець окулярів був порваний, але Расті не сумнівався, що Роммі зуміє його якось полагодити. Як бонус йому не довелося нікому пояснювати, чим він займається. Весь шпиталь, здавалося, спав.

Він вийшов знову надвір, втягнув ніздрями повітря — застійне, з неприємним чадним присмаком — і подивився на захід, на чорну пляму, завислу там, куди були поцілили ракети. Вона була схожа на якусь шкірну виразку. Він зрозумів, що думки його весь час крутяться навколо Барбі й Великого Джима і вбивств, бо це було людське, це було те, що він розумів. Але було б помилкою ігнорувати Купол — потенційно катастрофічну річ. Він мусить зникнути, і то якомога скоріше, інакше в його пацієнтів з астмою й хронічними обструктивними захворюваннями легень почнуться проблеми. А ці люди — вони ж як ті канарки в шахті.

Це нікотинове небо.

— Хорошого мало, — промурмотів Расті й закинув свої трофеї до фургона. — Дуже мало, вважай, що зовсім нема.