Розділ «ЗАГРАЙ-НО ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ»

— Алло, Джекі слухає.

— Mihi portatoe vuleratos, сержанте Веттінгтон, — промовив незнайомий голос.

Це було гасло її колишнього підрозділу у Вюрцбурзі: «Доставляйте нам ваших поранених». І Джекі, навіть не замислюючись, відповіла:

— На ношах, на милицях чи в мішках, ми їх зберемо докупи на живу нитку. Хто це збіса телефонує?

— Полковник Джеймс Кокс, сержанте.

Джекі прибрала слухавку подалі від губ:

— Вибачите мені хвилиночку, Ерні?

Той кивнув і пішов у глиб свого садочка. Джекі побрела в кінець двору, під огорожу з жердин.

— Чим я можу вам допомогти, полковнику? І чи безпечна ця лінія?

— Сержанте, якщо той ваш Ренні спроможний перехоплювати стільникові дзвінки з-поза Купола, ми живемо в неправедному світі.

— Він не мій.

— Приємно чути.

— І я вже не служу в армії. Шістдесят сьомий зараз навіть не вбачається в моєму люстерку заднього огляду, сер.

— Ну, я б не сказав, що це зовсім правда, сержанте. За наказом Президента Сполучених Штатів ви знов зараховані на службу. Радий вас вітати.

— Сер, я навіть не знаю, чи мені вам подякувати, чи з усією щирістю послати нахер.

Кокс розсміявся, проте не дуже весело.

— Джек Річер передає вам вітання.

— Це в нього ви дістали мій номер?

— І номер, і рекомендації. Рекомендація Річера дорого коштує. Ви питали, чим можете мені допомогти. Відповіді буде дві й обидві короткі. Перше: витягти Дейла Барбару з того лайна, в якому він опинився. Чи, може, ви вважаєте, що ті звинувачення проти нього коректні?

— Ні, сер, я певна, що ні. Скажімо так, ми вважаємо. Нас тут таких декілька.