Розділ «ЗАГРАЙ-НО ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ»

— Передай їй, що я сказав, що ти гідна людина, — гукнув Барбі, коли вона вже підіймалася сходами в супроводі Мела, котрий тепер ішов за нею по п'ятах. — Вам з нею справді варто побалакати. І дякую тобі за сендвічі.

«Передай їй, що я сказав, що ти гідна людина».

Це було послання, вона не мала в цьому сумнівів. Мел цього не второпав, гадала вона; він завжди був тупуватим, і схоже, що життя під Куполом аніскільки не додало йому олії в голові. Тому-то Барбі й ризикнув про це заговорити.

Розі вирішила розшукати Джекі якомога швидше і передати послання: «Барбі каже, що я гідна людина. Барбі передає, що ти можеш говорити зі мною відверто».

— Дякую тобі, Меле, — сказала вона, знову опинившись у кімнаті чергових. — З твого боку це добрий крок, що ти дозволив мені це зробити.

Мел озирнувся навкруги, не побачив ніде начальства, більшого за себе, і розслабився.

— Без проблемок, але не думайте, ніби ви зможете знову спуститися туди з вечерею, бо цього не буде. — Він подумав і філософськи завершив: — Він зараз заслуговує на щось приємне, я гадаю. Бо якщо прийдете наступного тижня о цій порі, він уже буде підсмажений незгірш за ті сендвічі, що ви їх йому приготували.

«Це ми ще побачимо», — подумала Розі.

Енді Сендерс і Майстер Буші сиділи поряд зі складським приміщенням РНГХ і курили кришталь. Прямо перед ними, у полі, посеред якого височіла радіовежа, виднілася купка землі, позначена хрестом, зробленим із ящичних дощечок. Під тим горбком лежала Саммі Буші, мучителька ляльок «Братц» і мати Малюка Волтера. Майстер сказав, що пізніше він вкраде на кладовищі біля Честерзького озера для неї справжній хрест. Якщо вистачить часу. А може так статися, що його не буде.

Немов підтверджуючи свою останню фразу, він змахнув гаражним пультом.

Енді жаль було Саммі, так само, як було жаль Клодетт і Доді, але тепер його печаль уже перейшла в клінічну фазу, перебуваючи в безпеці, щільно накрита його внутрішнім Куполом: її можна було бачити, погоджуватися з її існуванням, але дістатися її вже не було ніякої можливості. І це було гарно. Він спробував пояснити це Майстру Буші, але заплутався десь посередині — концепція виявилася занадто складною. Щоправда, Майстер кивнув, а тоді передав Енді свою велику кришталеву люльку з вирізьбленим на її боці написом: ЦИМ ЗАБОРОНЕНО ТОРГУВАТИ.

— Гарний чад, правда ж? — промовив Майстер.

— Так! — підтвердив Енді.

Потім вони трохи поговорили на дві серйозні теми, притаманні дискусіям зновународжених манячників: яка манячна ця гидота і як їм класно на ній манячити. Посеред цього діалогу десь північніше пролунав потужний вибух. Енді прикрив собі пекучі від усього цього диму очі. Причому мало не впустив люльку, але Майстер устиг її врятувати.

— Господи, лайно яке, там же літак). — Енді намагався підвестись, але ноги, хоч вони в нього аж дзижчали від енергії, тіла не тримали. Він знову сів.

— Ні, Сендерсе, — промовив Майстер. І дунув кришталю. Сидячи долі зі схрещеними ногами, він дивився на Енді, немов якийсь індіанець із люлькою миру.

Приперті до стіни складу, між Енді й Майстром стояли чотири автомати АК-47 російського виробництва, але імпортовані — як і багато інших корисних речей у цьому складському приміщенні — з Китаю. Стояли там також п'ять повних ящиків із тридцятизарядними магазинами до них і коробка гранат РГД-5. Майстер запропонував Енді свій переклад ієрогліфів на коробці з гранатами: «Не впусти це, мазефакер».

Тепер Майстер узяв один з автоматів і поклав собі поперек колін.

— То був не літак, — проголосив він.

— Ні? А що тоді?