Розділ «ПОПЕЛИЩЕ»

— Лін, сліди надто розпливчасті, щоби на них покладатися. Я відчуваю себе найтупішою людиною на землі.

Обох дівчат, котрі ще так недавно лаяли бутики в Оберні, тамтешні ціни на сережки, купували собі одяг в крамницях «Деб»[337] та обмінювалися враженнями від хлопців, він закотив назад у темряву. А потім знову повернувся до Бренди.

— Подай-но мені полотняну серветку, я їх бачив там, біля раковини. На вигляд навіть чисті, що вже можна вважати чудом у цьому свинюшнику.

— Що ти збираєшся…

— Просто дай мені ганчірку. А ще краще, дві. Зволож їх.

— У нас мало часу…

— Мусимо використати наш час.

Лінда мовчки дивилася, як її чоловік акуратно обмиває Бренді Перкінс сідниці і спідні частини стегон. Закінчивши, він пожбурив брудні ганчірки в куток, подумавши, що, аби тут зараз з'явилися брати Бові, він запхнув би одну до рота Стюартові, а другу — Ферну.

Поцілував Бренду в холодний лоб і закотив її тіло назад в охолоджений бокс. Вже було взявся, щоб закотити й Коґґінса, та раптом зупинився. Обличчя преподобного було витерте сяк-так; засохла кров ще залишалася у нього в вухах, у ніздрях і навіть на лобі.

— Ліндо, намочи ще серветку.

— Милий, ми тут уже майже десять хвилин. Я люблю тебе, поважаю за твою шану до мертвих, але ми про живих мусимо…

— Можливо, ми знайдемо щось тут. У нього інші сліди побиття. Я це вже бачу навіть без… намочи серветку.

Вона більше не сперечалася, а пішла намочила, викрутила й подала йому серветку. А тоді дивилася, як він змиває залишки крові з лиця мертвого чоловіка, делікатно, але без тієї пошани, яку виказував до Бренди.

Він не належав до фанатів Лестера Коґґінса (котрий якось у своїй щотижневій радіопрограмі оголосив, що діти, які поїхали дивитися на Майлі Сайрес[338], ризикують потрапити до пекла), але те, що зараз відкрилося очам Расті, краяло йому серце. «О Боже, він схожий на городнє опудало після того як зграя хлопчаків попрактикувалася на ньому в киданні в ціль каміння».

— Я тобі казав. Зовсім не такі забої. Це було зроблено не кулаками і навіть не ногами.

— А що це на скроні? — показала Лінда.

Расті не відповів. Його очі понад маскою вибалушилися від здивування. І ще від дечого: розуміння, яке лишень почало народжуватися.

— Що це, Еріку? Це схоже на… ну, не знаю… на сліди шва.

— Атож, — маска в нього на роті нап'ялася від усмішки. Найбезрадіснішої з усмішок. — І на лобі, бачиш? І на щелепі. Йому її і зламано було цією штукою.

— Яка ж це зброя залишає такі сліди?