Розділ «ПОПЕЛИЩЕ»

— Хочете, щоб я пішов і заспокоїв її? — спитав Арсенолт.

Марті жах як хотілося отримати такий наказ, і Рендолф його йому ледь не дав. Але натомість похитав головою.

— Вона просто почне тобі зудіти у вуха про ті кляті громадянські права. Наче не розуміє, що лякати громаду аж ніяк не в інтересах міста. — Він помотав головою. — Мабуть, таки не розуміє. Вона така, неймовірно… — Було одне слівце для означення того, що з нею не так, французьке слівце, він його був колись знав, ще в школі. І вже не чекав, що воно йому навернеться, але слово раптом вискочило. — Вона така неймовірно наївна.

— Я зупиню її, шефе, я зможу. Що вона зробить, зателефонує своєму адвокату?

— Та хай собі бавиться. Таким чином вона хоча б не морочить нам яйця. Я, мабуть, з'їжджу до шпиталю. Дентон каже, що та дівчина, Буші, вбила там Френка Делессепса і Джорджію Руа. А потім і себе.

— Господи Ісусе, — прошепотів Марті з посірілим обличчям. — Це теж на рахунку Барбари, як ви гадаєте?

Рендолф уже почав було заперечувати, але завагався. Згадав про заяву тієї дівчини про її зґвалтування. Її самогубство додавало правдивості її звинуваченням, і плітки про те, що офіцери поліції Мілла могли утворити таке неподобство, можуть погано вплинути на морально-бойовий дух усього відділку, а відтак — і на ціле місто. До цього він здатен був додуматися й без Джима Ренні.

— Не знаю, — промовив він. — Але цілком можливо.

Очі в Марті сльозилися, чи то від жалю, чи то від диму. Либонь, від того та іншого разом.

— Варто було б, щоб цим зайнявся особисто Великий Джим.

— Я займуся. Поки що. — Рендолф кивнув у бік Джулії. — Тримай її на оці, а коли вона врешті втомиться і піде геть, обірви усе те лайно і викинь куди треба. — Він показав на вогнище, на місці якого ще вдень стояла редакція газети. — Поклади сміття в належне йому місце.

Марті стиха заіржав.

— Слухаюсь, бос.

Саме це офіцер Арсенолт пізніше й зробив. Але вже після того, як інші люди зірвали кілька газет, щоби потім вчитатися в них при яскравішому освітленні — було їх, може, півдюжини, а може, і десяток. У наступні два-три дні ті газети передавали з рук в руки і так зачитали, що вони в буквальному сенсі розсипалися на порох.

Коли Енді прибув до шпиталю, там уже була Пайпер Ліббі. Вона сиділа на лаві у вестибулі, балакала з двома дівчатками в білих нейлонових штанах і формених медсестринських блузах… хоча, на погляд Енді, вони здавалися занадто юними для справжніх медсестер. Обидві мали заплаканий вигляд, і здавалося, ось-ось вони заплачуть знову, але Енді помітив, який заспокійливий вплив справляє на них Ліббі. З чим він не мав ніколи проблем, так це з правильними судженнями щодо людських емоцій. Подеколи жаліючи, що натомість не має подібної здатності до правильного мислення.

Неподалік стояла Джинні Томлінсон, вона тихо розмовляла з якимсь підстаркуватим парубком. Обидва мали пригнічений, збентежений вигляд. Побачивши Енді, Джинні рушила до нього. А слідом за нею і той підстаркуватий парубок. Вона відрекомендувала його як Терстона Маршалла, пояснивши, що він їм тут Допомагає.

Енді подарував йому широку усмішку і щире рукостискання.

— Приємно з вами познайомитися. Я Енді Сендерс. Перший виборний.

З лави поглянула Пайпер і зауважила:

— Якби ви були справжнім першим виборним, Енді, ви би приборкали другого виборного.