Розділ «ПОПЕЛИЩЕ»

— Кому ти збираєшся подзвонити? — вичавив з себе непевну посмішку Твіч. — Ловцям привидів?

— Ні. Якщо Ендрія і Ренні відпадають, хто залишається?

— Сендерс, але з нього користі, як з собачого лайна, та ти й сама це знаєш. Чому б нам просто не взятися та почати прибрати тут? Терстон має рацію, і так абсолютно ясно, що тут відбулося.

Терстон вийшов із вбиральні, витираючи рот паперовим рушником.

— Бо існують правила, молодий чоловіче. І за наявних обставин нам варто ними особливо точно керуватися. Або принаймні всіляко намагатися.

Твіч поглянув угору й високо на стіні побачив підсихаючі рештки мозку Саммі Буші. Те, чим вона колись думала, тепер скидалося на грудку вівсяної каші. Він вибухнув плачем.

Енді Сендерс сидів у помешканні Дейла Барбари на краєчку його ліжка. У вікні майоріли помаранчеві відблиски вогню, що пожирав сусідню будівлю «Демократа». Над собою він чув кроки і приглушені голоси — люди на даху, зрозумів він.

Піднімаючись сюди внутрішніми сходами з аптеки внизу, він прихопив із собою коричневий пакет. Тепер він дістав з пакета його вміст: склянку, пляшку води «Дасані»[333], слоїк з ліками. Ліки були пігулками оксиконтину. На слоїку було написано ДЛЯ Е. ҐРІННЕЛ. Рожеві пігулки, двадцятки. Він витряс собі на долоню кілька, порахував, потім витряс ще. Двадцять. Чотириста міліграмів. Цього, либонь, не вистачило б, аби вбити Ендрію, у котрої за довгий час розвинулася звичка до препарату, але йому, вважав він, буде цілком достатньо.

Стіна пашіла жаром від сусідньої пожежі. На шкірі в нього виступив піт. Тут уже, либонь, було градусів сто[334], якщо не більше. Він витер собі обличчя покривалом.

«Не варто терпіти цього довше. Там, на небесах, прохолодний вітерець і всі ми сидітимемо разом за обіднім столом Господа».

Верхнім боком кришки слоїка він почав трощити рожеві пігулки на пудру, щоби наркотик оглушив його зразу. Як молотком бичка на скотобійні. Просто простертися собі в ліжку, заплющити очі, а там і на добраніч, милий фармацевте, нехай хор янголові співає тобі упокій.

— Я… і Клоді… і Доді. Разом навічно.

— Не думаю, щоб так сталося, брате.

Це був голос Коґґінса, Коґґінса в його найсуворішій піднесеності. Енді припинив трощити пігулки.

— Самогубці не вечеряють зі своїми коханими, друже мій; вони прямують до пекла і їдять розпечений жар, який довічно палає в їхніх шлунках. Покликнемо на це алілуя? Покликнемо амінь?

— Муйня, — прошепотів Енді й узявся далі чавити пігулки. — Ти зі своїм рилом по вуха був разом з усіма нами в тім кориті. Чому я мушу тобі вірити?

— Бо я правду кажу. Саме зараз твої дружина і дочка дивляться на тебе, благаючи, щоб ти цього не робив. Хіба ти їх не чуєш?

— Аж ніяк, — відповів Енді. — І це не ти також говориш до мене. Це лише боязка частина мене самого. Вона керувала мною все моє життя. Через неї й Великий Джим мене оплутав. Отак я і в цей його метовий бізнес вліз. Мені не потрібні були гроші, я навіть не осмислював такої кількості грошей, я просто не знав, як сказати ні. Але я можу це сказати зараз. Вивільнитися. У мене не залишилося більше нічого, заради чого варто жити, і я йду геть. Маєш на це щось сказати?

Схоже було, що Лестер Коґґінс не мав. Енді закінчив роздушувати таблетки на пудру, і налив води в склянку. Він струсив з долоні туди рожевий пилок і розмішав пальцем. Єдиними звуками було гудіння пожежі за стіною, вигуки людей, що боролися з нею, та гуп-гуп-гуп згори, де по його даху ходили інші люди.

— Одним духом, — промовив він… але не випив. Рука тримала склянку, але та боязка частина його — та частина, котра не бажала вмирати навіть при тім, що пропав усякий сенс життя — утримувала руку на місці.