Розділ «ПОПЕЛИЩЕ»

Вона дивилася на стіл з іржостійкої сталі, що стояв посеред кімнати. Його поверхня була захаращена предметами, які, либонь, краще на називати, а в одній зі стічних канавок лежала зіжмакана обгортка від «Снікерса». — Я гадаю, ми тепер навіть не в Мейні. Поспішай, Еріку, тут надто тхне.

— У багатьох сенсах, — уточнив Расті. Ця бруднота його ображала, ба більше, вона його бісила. Він дав би в зуби Стюарту Бові за один лиш фантик від батончика на столі, де з тіл померлих мешканців міста сточують кров.

У протилежному кінці кімнати містилися шість сталевих контейнерів для трупів. Десь з-поза них Расті чув рівне гудіння холодильного обладнання.

— А тут пропану вдосталь, — промурмотів він. — Братчики Бові живуть у повному шоколаді.

У пази на фасадах контейнерів не було вставлено карток з іменами — черговий приклад нехлюйства, — тому Расті витяг усю шестизарядну обойму. Перші дві комірки були порожні, що його не здивувало. Більшість із тих, хто вже встиг померти під Куполом, включно з Роном Гаскеллом й Евансами, швидко поховали. Джиммі

Серойс, котрий не мав близьких родичів, усе ще лежав у маленькому морзі лікарні «Кеті Рассел».

Наступні чотири комірки містили чотири тіла, заради яких він і прийшов сюди. Щойно платформи на своїх коліщатках виїхали назовні, як розквітнув запах розкладу. Він перебив неприємні, але не такі агресивні запахи консервантів і похоронних мазей. Лінда, векаючи, відступила подалі.

— Намагайся не зблювати, — попередив її Расті й пішов до шафок на іншому кінці кімнати. Перша витягнута ним шухляда не містила нічого, окрім пачки старих номерів «Поля & Ручаю»,[336] тож він вилаявся. Проте в наступній лежало те, що йому треба. З-під троакара, який, схоже, ніколи не мили, він дістав пару зелених пластикових масок у фабричній упаковці. Одну маску він вручив Лінді, другу надів собі. У наступній шухляді знайшлася пара гумових рукавичок. Яскраво-жовтих, пекельно радісного кольору.

— Якщо ти навіть у масці відчуваєш, що можеш зблювати, краще іди нагору до Стейсі.

— Зі мною все буде гаразд. Я мушу залишатися тут, свідком.

— Не певен я, що твої свідчення багато важитимуть; ти моя дружина, врешті-решт.

Вона повторила:

— Я свідчитиму. Тільки намагайся зробити все якомога швидше.

Ложа під тілами були брудні. Він не здивувався цьому після вже тут побаченого, але огиду все одно відчув. Лінда здогадалася принести з собою старий касетний магнітофон, який вона знайшла в їхньому гаражі. Расті натиснув ЗАПИС, перевірив звук, здивовано відзначивши, що той не такий вже й поганий. І поклав маленький «Панасонік» на одну з порожніх платформ. А тоді вже натягнув рукавички. Це забрало більше часу, ніж зазвичай — у нього дуже пітніли руки. Десь тут напевне лежав тальк або Джонсонівська дитяча присипка, але він не мав наміру гаяти час на їх пошуки. Він уже відчував себе зломщиком у чужій хаті. Та він, к лихій годині, і є зараз зломщиком.

— Окей, починаємо. Зараз десята сорок п'ять, двадцять четверте жовтня. Експертиза відбувається в препараторській кімнаті похоронного салону Бові. Брудній, між іншим. Ганебно. Я бачу чотири тіла, три жіночі й одне чоловіче. Дві з цих жінок молоді, віком десь близько двадцяти років. Це Анджела Маккейн і Доді Сендерс.

— Дороті, — виправила його Лінда з іншого кінця препараційного столу. — Її звуть… звали… Дороті.

— Вношу виправлення. Дороті Сендерс. Третя жінка старша середнього віку. Це Бренда Перкінс. Чоловікові приблизно сорок років. Це преподобний Лестер Коґґінс. Я свідчу, що можу ідентифікувати всіх цих людей.

Він жестом підізвав дружину і кивнув на тіла. Очі її наповнились слізьми. Вона загаялася, знімаючи маску, перш ніж змогла заговорити.

— Я Лінда Еверет, служу в поліції Честер Мілла. Значок номер сімсот сімдесят п'ять. Я також упізнаю ці чотири тіла, — і вона знову прикрила собі обличчя. Благаючі очі світилися понад маскою.

Расті показав їй, щоб відійшла. Ситуація була свого роду фарсовою. Він розумів це і гадав, що Лінда теж розуміє. Однак пригнічення він не відчував. Медична кар'єра приваблювала його з дитинства, він напевне став би лікарем, якби не був змушений кинути навчання, щоб опікуватися своїми батьками, і те, що рухало ним у десятому класі, коли він на заняттях з біології препарував жаб і коров'ячі очі, давало йому наснагу й зараз. То була потреба знати. І він дізнається. Либонь, не все, але принаймні дещо.