Розділ «СІЛЬ»

— Ти кого-небудь бачиш на вулиці?

Картер роззирнувся. Мейн-стрит лежала пустельна і загалом темна. Генератори позаду будівель редакції газети й аптеки були єдиними, які він чув. Він знизав плечима:

— Гаразд. Чом би й ні?

Джуніор розстебнув пряжки рюкзака й відслонив клапан. Нагорі лежало дві пари оснащених світлодіодами рукавичок. Одну пару він віддав Картеру, другу натяг сам. Нижче лежало щось загорнуте в банний рушник. Розвернувши цей пакунок, він виставив на латаний асфальт чотири винних пляшки. На самому дні рюкзака лежала бляшана лійка. Джуніор вставив її у горло першої пляшки і потягнувся по бензин.

— Давай краще я, братане, — сказав Картер. — У тебе руки дрижать.

Джуніор здивовано подивився на свої пальці. Він не відчував дрожу, але дійсно вони тремтіли.

— Я не боюся, якщо це те, що ти думаєш.

— Я й зблизька такого не казав. Це не просто якісь проблемки з головою. Усім це видно. Тобі треба сходити до Еверета, бо з тобою щось негаразд, а він зараз єдиний, кого наше місто має найбільш подібного на справжнього лікаря.

— Я почуваюся пречудо…

— Замовкни, поки тебе хтось не почув. Займися рушником, решту я сам зроблю.

Джуніор вихопив з кобури пістолет і вистрелив Картеру в око. Голова в того луснула, хлюпнувши навсібіч кров'ю й мозком. А потім Джуніор став над ним, стріляючи знову, й знову, й знов…

— Джунз?

Джуніор замотав головою, щоб прогнати видіння — така яскрава, чисто галюцинаторна маячня, — і второпав, що дійсно вчепився за руків'я пістолета. Може, той вірус ще не зовсім вийшов з його організму? А може, то й не вірус зовсім.

«А що ж тоді? Що?»

Ароматний запах бензину вдарив йому в ніс, та так сильно, що аж в очах запекло. Картер почав наповнювати першу пляшку. «Глюк, глюк, глюк», — заспівала каністра. Джуніор розчепив зіпер бічної кишені наплічника і дістав звідти кравецькі ножиці, що були належали його матері. Ними він відрізав від рушника чотири смуги. Одну з цих ганчірок засунув до першої пляшки, потім витяг і натомість запхав її до пляшки іншим кінцем, залишивши звисати зовні вже просяклий бензином край. Те саме він проробив з рештою пляшок.

У цій справі тремтіння рук йому не заважало.

А Барбіїв полковник Кокс змінився з того часу, як Джулія його бачила востаннє. Як для виходу в люди о пів на десяту вечора, він був гладенько виголений і волосся мав акуратно зачесане, хоча його уніформа хакі втратила колишню ідеальну випрасуваність і поплінова куртка тепер висіла на ньому мішком так, ніби він схуд. Він стояв перед тими кількома плямами аерозольної фарби, що залишилися після невдалого експерименту з кислотою, і хмурився на ці намальовані двері, немов гадаючи, чи зможе пройти крізь них, якщо достатньо сконцентрується.

«Заплющ очі й тричі клацни підборами, — подумала Джулія. — Бо нема місця, милішого за Купол»[322].

Вона відрекомендувала Розі Коксу і Кокса Розі. Поки вони обмінювалися стандартним «приємно познайомитися», вона роззирнулася довкола і побачене їй не сподобалося. Прожектори ще залишалися на своїх місцях, лупили в небо, ніби сповіщаючи про якусь гламурну голлівудську прем'єру, і генератори, що живили їх, так само гурчали, але десь зникли армійські вантажівки і той великий зелений штабний намет, що стояв раніше, напнутий ярдів за п'ятдесят далі при дорозі. Лиш прим'ята трава залишилася на тім місці, де він був. З полковником Коксом прибули два солдати, але вони мали той небоєздатний вигляд, що завжди асоціювався в неї з радниками й аташе. Вартових, можливо, й не прибрали, але відвели подалі, встановивши периметр за межами сягання людського голосу, щоби ніякий слинько, котрий міг прибрести сюди з боку Мілла, не почав розпитувати їх, що ж воно таке збіса коїться.

«Спершу запитання, доповідь потім», — подумала Джулія.