Розділ «СІЛЬ»

— Гарний гаманець, — похвалила Саммі, нахиляючись, щоб перехопити кермо.

Вона так робила, коли вони ще жили разом з Філом. Часто. Пікап містера Дінсмора повільно рухався доволі імпозантними галсами, ніби з наміром не оминути наступної поштової скриньки. Та все гаразд було; бідний дядечко їхав усього лиш зі швидкістю двадцять миль, і Моттонська дорога лежала попереду порожня. Стиха грало радіо, по РНГХ «Сліпі Хлопці з Алабами»[319] співали «Солодку надію Небес».

Алден вручив гаманець їй.

— Там він є, мій хлопчик. З його ді'усем.

— Ви поведете машину, поки я подивлюся? — спитала Саммі.

— Звісно, — знову взявся за кермо Алден. Пікап поїхав трішки швидше і трішки пряміше, хоча й гуляв відносно осьової лінії.

На вицвілому кольоровому знімку обіймали один одного хлопець і старий чоловік. На старому був картуз «Ред Сокс» і киснева маска. У хлопця на обличчі сяяла широка усмішка.

— Він був красивий хлопчик, сер, — сказала Саммі.

— Йо, красивий хлопчик. Гарний, розумний хлопчик, — Алден різко, без сліз, болісно застогнав. Мов заревів віслюк. З губ йому бризнула слина. Машина вильнула, потім виправилась.

— У мене теж є гарний хлопчик, — сказала Саммі. І почала плакати. Колись, пригадала вона, їй подобалось мучити ляльок «Братц». Тепер вона сама знала, як воно почувається у мікрохвильовці. Як пекельно боляче мучитися в палаючій печі. — Я його поцілую, коли побачу. Всього розцілую.

— Поцілуй, — кивнув Алден.

— Так, поцілую.

— Ти його поцілуй, і обійми, і притисни до себе.

— Я так і зроблю, сер.

— Я би теж поцілував мого хлопчика, аби зміг. Я б розцілував його в обидві щоки.

— Я знаю, ви так би й зробили, сер.

— Але я його поховав. Сьогодні вранці. Прямо на тім місці.

— Мені так жаль, це така втрата.

— Візьми собі ще пива.

— Дякую вам. — Вона взяла бляшанку. Вона вже почала п'яніти. Так гарно п'яніти.