Розділ «СІЛЬ»

Схоже, що Алден цього не завважив. Між ногами в нього стояла півлітрова бляшанка «Бадвайзера», а поряд з ним напівпорожній ящик. Бляшанки з-під уже випитого пива накочувались на ноги Саммі.

— Тобі куди треба? — спитав він. — Порлен? Посмут? — і засміявся, показуючи, що хоч який він п'яний, а пожартувати вміє.

— Тільки до Моттонської дороги, сер. Ви їдете в тім напрямку?

— У будь-яко'у напрям'у, куди тіль'и захочеш, — відповів Алден. — Я просто катаюся. Катаюсь і думаю про мого хлопчика. Він помер ф с'боту.

— Мені так жаль, я співчуваю вам, це така втрата.

Він кивнув і випив.

— Мій бать'о помер минулої зими, ти знала? Задихнувся на смерть, бідний старий. Емфа-зема. Останні роки життя провів на кисні. Зазвичай Рорі міняв йому балони. Він лю'ив старого лиса.

— Мені так жаль, — вона вже це казала, але що іншого тут можна ще сказати?

Сльоза скотилася йому по щоці.

— Я поїду, куди скажеш, Міссі Лу. Їхатиму, поки пиво не закінчиться. Хо пива?

— Так, дякую. — Пиво було теплим, але вона пила пожадливо. Дуже вона була спрагла. Виловила з кишені одну пігулку і запила її другим довгим ковтком пива. Відчула, як їй загуділо в голові. Дуже приємно. Вона видобула ще одну пігулку перкоцету і запропонувала Алдену. — Хочете? Від цього вам покращає.

Він узяв пігулку й теж проковтнув, запивши пивом, навіть не поцікавившись, що воно таке. Вже й Моттонська дорога. Він пізно помітив перехрестя і різко завернув, сплющивши поштову скриньку Крамлі. Саммі не звернула уваги.

— Бери ще, Міссі Лу.

— Дякую вам, сер, — вона взяла наступну бляшанку і хлопнула лючком відкривачки.

— Ти бачи'а мого хлопчика? — У жеврінні приладової панелі очі Алдена волого відсвічували жовтим. Це були очі собаки, котрий на бігу натрапив на яму і зламав собі ногу. Ти бачи'а мого хлопчика?

— Так, сер, — кивнула Саммі. — Звичайно ж, я бачила. Я тоді теж там була.

— Там тоді всі були. Я здав в оренду моє поле. Ма'ть, так допоміг йому загинути. Хтозна. Нам ніколи нічо не знаття, ге?

— Авжеж, — погодилась Саммі.

Алден запустив руку в кишеню свого комбінезону і витяг звідти пошарпане портмоне. Розкрив його обома руками, кинувши кермо, і почав скоса заглядати до целулоїдних кишеньок гаманця.

— Це мої хлопці подарували мені це по'моне, — повідомив він. — Рорі й Оллі. Оллі ще живий.