Розділ «У ЛЬОХУ»

Увійшов Джуніор, кинув на стіл Великому Джиму ключі від «Гаммера». Все ще блідий, і щоки його потребували бритви зараз навіть більше, ніж зазвичай, але він уже не був схожим на смерть на патичку. Ліве око в нього залишалося червоним, але не запаленим.

— Усе владнав, синку?

Джуніор кивнув:

— Ми сядемо до в'язниці? — це його питання прозвучало з якоюсь байдужою зацікавленістю.

— Ні, — відповів Великий Джим. Сама думка про те, що він може потрапити до в'язниці, ніколи не впадала йому в голову, навіть коли Перкінсиха сюди заявилася і почала висувати йому звинувачення. Він усміхнувся. — Зате Дейл Барбара сяде.

— Ніхто не повірить, ніби він убив Бренду Перкінс.

Великий Джим не стримав посмішки.

— Повірять. Вони перелякані, отже, повірять. Так воно завжди діє.

— Звідки ти знаєш?

— Бо серйозно вивчаю історію. Тобі теж варто, хоча б потроху.

На язику в нього вертілося запитання: чому син покинув навчання в Бодоіні[289]? Чи просто набридло, чи його відрахували, чи попросили геть? Але зараз був не той час і не те місце. Натомість він запитав Джуніора, чи той може виконати ще одне завдання.

Джуніор потер собі скроню:

— Мабуть, що так. Запрігся, то й тягни.

— Тобі потрібна буде допомога. Можеш взяти Френка, звісно, але мені здається, краще отого парубка, Тібодо, якщо він сьогодні здатен ворушитися. Тільки не Ширлза. Хлопець хороший, але тупий.

Джуніор не промовив нічого. Великий Джим знову зачудувався, що ж не так з його сином. Та чи насправді йому хочеться про це дізнатися? Либонь, коли скінчиться вже ця криза. А поки що в нього на плиті кипить забагато каструль і сковорідок, а вже ось-ось треба й обід подавати.

— Що ти хочеш, щоб я зробив?

— Дозволь, я дещо спершу перевірю, — Великий Джим узяв мобільний телефон.

Кожного разу, роблячи це, він очікував, що той виявиться безплідним, як дійки на бику, але телефон усе ще працював. Він набрав ПД. У поліцейській дільниці продзвонило три рази і слухавку взяла Стейсі Моґґін. Голос у неї звучав змучено, зовсім не по-діловому, як це їй було властиво зазвичай, але Великий Джим не здивувався: ще б пак після вранішніх гулянь; він і зараз віддалено чув у слухавці людське ревище.

— Поліція, — промовила вона. — Якщо у вас не термінова справа, будь ласка, передзвоніть нам трохи пізніше. Ми страшенно зайня…

— Це Джим Ренні, милочко, — він знав, що Стейсі ненавидить, коли її називають милочкою. Саме тому так її й називав. — Подай-но мені шефа, тіп-топ.