Розділ «З ХАЛЕПИ ТА Й В БАГНИЩЕ»

— Може, і я загляну, — вона викинула лише наполовину допалену сигарету у вікно. А потім, хвильку поміркувавши, вийшла і затоптала її. Спричинити степову пожежу зараз було б вельми нерозумно, особливо коли придбані містом нові пожежні машини загуляли в Касл Року.

— Перед цим я заїжджала додому до шефа Перкінса, — повідомила вона, знову сідаючи за кермо. — Хоча тепер, звісно, цей дім належить самій Бренді.

— І як вона почувається?

— Жахливо. Проте, коли я їй сказала, що ви б хотіли з нею побачитися, не пояснюючи навіщо, вона погодилась. Найкраще було б після настання темряви. Гадаю, ваш приятель не вельми терплячий…

— Перестаньте називати Кокса моїм приятелем. Він мені не друг.

Вони мовчки дивилися, як до санітарної машини вантажать пораненого хлопчика.

Солдати теж дивилися. Мабуть, порушуючи наказ, і Джулія відчула, що починає краще думати про них. Машина рушила полем у зворотному напрямку, зблискувала її червона мигалка.

— Який жах, — промовила вона здавленим голосом.

Барбі поклав руку їй на плече. Вона на мить напружилась, але тут же розслабилася.

Дивлячись прямо перед собою на санітарний автомобіль, який уже завертав на розчищену середину шосе 119, вона сказала:

— Друже мій, а що, як вони мене закриють? Що, як Ренні з його дресированою поліцією вирішать закрити мою газету?

— Цього не мусить трапитись, — відповів Барбі. Але сам не був цього певен. Якщо ця ситуація триватиме далі, кожний день у Честер Міллі ставатиме Днем, Коли Може Трапитися Будь-Що.

— У неї щось своє на умі, — мовила Джулія Шамвей.

— У місіс Перкінс?

— Так. Ми мали доволі дивну розмову.

— Вона в жалобі за своїм чоловіком, — зауважив Барбі. — У журбі люди стають дивними. От я привітався з Джеком Евансом (його дружина загинула вчора, коли опускався Купол), а він подивився на мене так, ніби ніколи мене не знав, хоча я, починаючи з весни, регулярно щосереди годую його моїми знаменитими м'ясними рулетами.

— Я знаю Бренду Перкінс ще з того часу, коли вона була Брендою Морс, — сказала Джулія. — Уже майже сорок років. Гадаю, вона могла повідати мені, що її непокоїть… проте не сказала.

Барбі показав на дорогу:

— Здається, ми вже можемо рушати.

Тільки-но Джулія завела двигун, як зацвірінчав її телефон. Вона ледь не впустила додолу сумку — так поспішала його звідти видобути. Приклала слухавку до вуха, а потім передала її Барбі вкупі зі своєю іронічною усмішкою.