Розділ «З ХАЛЕПИ ТА Й В БАГНИЩЕ»

— Так. Я розумію, що це не найкраще рішення, і вам треба діяти вельми обережно, але… Джим Ренні просто може побачити вигоду для себе у вашому втручанні, на якийсь час. А щодо вашого керівництва? — Вона похитала головою. — Він підітреться будь-яким папірцем про встановлення воєнного стану, підписаним хоч Президентом, хоч будь-ким. Я…

Вона застигла. Очі її витріщилися, вона дивилася повз нього.

— Місіс Перкінс? Брендо? Що трапилось?

— Ох, — відітхнула вона. — Ох, Боже мій.

Барбі й собі обернувся і теж заціпенів від побаченого. Сонце сідало червоне, як часто бува наприкінці теплих, погожих, не зашмарованих пізніми зливами днів. Але ніколи за все своє життя він не бачив вечірньої зорі такої, як ця. Йому майнула думка, що подібне щось могли спостерігати тільки люди десь поблизу діючого вулкану.

«Ні, — вирішив він. — І там такого не буває. Це щось абсолютно нове».

Сідаюче сонце не було кулею. Воно мало форму величезної краватки-метелика з палаючим круглим вузлом. Небо на заході ніби вкрилося тонкою плівкою крові, котра чим вище, то більше блідла, до помаранчевого кольору. Крізь це каламутне сяйво майже не проглядався обрій.

— Господи, помилуй. Це як дивитися крізь забруднене лобове скло, коли їдеш проти сонця, — промовила вона.

Дійсно, було схоже, тільки наразі лобовим склом виступав Купол. На ньому почав накопичуватися пил і бруд. А також штучні атмосферні викиди. І далі буде гірше.

«Треба б його помити», — подумав він і уявив собі шеренги волонтерів з відрами і щітками. Абсурд. Як можна його помити на висоті сорока футів? Чи ста сорока? Чи тисячі?

— Цьому треба покласти край, — прошепотіла вона. — Подзвоніть їм і скажіть, нехай вистрелять найбільшою їхньою ракетою, і к чорту наслідки. Бо цьому треба покласти край.

Барбі на це нічого не відповів. Не був певен, що зможе вимовити хоч слово, навіть аби мав, що сказати. Це гігантське, мутне сяйво забрало в нього всі слова. Це було так, ніби крізь люк дивишся в пекло.