Розділ «Частина друга»

Ланнон був за двісті кроків від нього й ішов йому назустріч, ховаючи «очі» і спостерігаючи, як хвіст велетенського кота метляється швидше від збудження, у міру того як він наближався.

Відстань до лева скоротилася до ста кроків, і тепер хвіст сердито, наче батіг, ляскав по боках лева. Кіт трохи присів, притиснувши вуха до черепа. Ланнон тепер міг бачити його очі, гарячі жовті очі на смугастій морді.

Він усе наближався, й шерсть у гриві великого лева стала сторч, набагато збільшивши розміри його голови, вона опустилася трохи нижче, коли він присів. Його хвіст розлючено ляскав, а Ланнон підходив щораз ближче й ближче.

Тепер їх розділяли півсотні кроків, і великий лев заричав. У тому ричанні був і погрозливий гуркіт далекого грому, і стугоніння землі, яку трусять підземні поштовхи, і шурхіт штормових хвиль, що накочуються на піщаний берег. Ланнон зупинився, він не міг іти далі з цим звуком у вухах. Він стояв, застигнувши на місці, дивлячись на жахливого звіра, якого розбирала лють.

Протягом кількох секунд він вагався, потім раптовим порухом, що народився зі страху, висмикнув щит із-за спини й показав очі. Палахкотючі кружальця були саме тим, що було потрібно, аби прискорити хвилю гніву звіра. Чорний хвіст із китичкою на кінці завмер у нерухомості, злегка піднятий над рівнем спини, голова упала низько йому на груди, й він помчав в атаку.

У ту саму мить, коли почався напад, Ланнон піднявся навшпиньки й стрибнув уперед. Кайдани страху впали з його тіла, і він побіг назустріч коту, що мчав на нього широкими й легкими кроками. Він біг навскіс до напрямку атаки великого лева, примушуючи того обертатися до нього, нападати під кутом, підставляючи йому шию й груди збоку.

Коли Ланнон біг, наконечник списа танцював над землею попереду нього, наче жук-світлячок у промінні сонця.

Великий лев мчав швидко й низько, його голова опустилася так, що неймовірно грізні загнуті ікла кольору слонової кістки майже доторкалися до грудей. Здавалося, він плазував у високій траві, як змія, коли підготувався до останнього стрибка, і його величезний тулуб заповнив усе поле Ланнонового зору.

В останню з можливих миттєвостей Ланнон легенько підняв наконечник списа, націливши його в єдине вразливе місце на початку шиї, і великий лев настромився на нього усією вагою.

Лезо вгородилося в брунатне пухнасте тіло, всмоктуючись у плоть, яка не чинила опору, й зворотний удар підбив ратище й штовхнув Ланнона, що відлетів назад і впав навколішки, – але він не випустив списа з рук.

Навколо нього шаленів шторм, високі хвилі звуку накочувалися на нього, б’ючи по його барабанних перетинках, – це великий лев люто ричав у передсмертній агонії. Ратище з настромленим на нього левом згиналося й смикалося в його руках, молотило його по ребрах, дряпало його плоть і вкривало її синцями, трясло його так, що зуби клацали по щелепах і кусали язик. Він не випускав списа з рук.

Його відірвало від землі й високо підкинуло на ратищі списа, коли великий лев поточився, і знову вдарило об землю, коли великий кіт стрибнув уперед, на нього. Він відчував, як м’язи та сухожилки рвуться в його руці та в плечах, чув, як ікла великого лева дряпають по тонкому шкіряному щиту, відчував слабкість у тілі й темряву в голові, а шторм чимдалі шаленів і трусив та підкидав його.

Ще раз великий лев заричав і поточився назад. Ланнон відчув, як його підкинуло до неба, ратище під вагою лева затріщало, як тонка галузка, й Ланнон відлетів геть, усе ще міцно тримаючись за короткий уламок ратища. Протягом тривалих секунд він ширяв у повітрі, як птах, а потім земля вибила віддих йому з легень. Долаючи гострий біль, він зіп’явся і сів, розглянувся навколо себе, приголомшений, притискаючи уламок ратища до грудей.

За десять кроків великий лев підповзав до нього крізь високу траву. Надламаний спис стримів у нього точно з того самого місця на шиї, в яке цілився Ланнон. Смертельні спазми великого лева безжально вгороджували лезо списа дедалі глибше й глибше в його плоть, відкривши страхітливу рану, з якої хльоскала світла кров від серця, але жовті очі великого лева досі дивилися на нього, а великі загнуті ікла прагнули вгородитися в його тіло.

Повільно лев підповзав до нього, підтягуючи свій паралізований зад, його подих клекотів у могутньому горлі, він помирав, але ще був смертельно небезпечний.

«Помри, – думав Ланнон, прикипівши до нього зачарованим поглядом, розчавлений битвою і неспроможний рухатися. – Помри, – благав він. – Будь ласка, помри». І тут, несподівано, останній спазм забрав життя у велетенського кота. Його спина вигнулася дугою, ноги заклякли, ікла встромилися в землю, паща розкрилася, широка й рожева, й він застогнав. Один тривалий жалібний стогін, і він помер.

Спостерігачі, які стояли півколом, закричали, то було вітання, яке завмерло посеред глибокої тиші боліт, і вони повільно посунули вперед до маленької постаті царя, яка видніла у високій траві. Але Гай кинувся бігти. На ногах, надто довгих для його спотвореного тулуба, здавалося, він танцює на землі, його довгі чорні коси маяли на вітрі за ним та за сокирою з грифами на його плечі.

Він був на півдорозі до того місця, де, зігнувшись у траві, сидів Ланнон, коли другий великий лев підвівся з того місця, де він лежав, ховаючись за найближчою тушею буйвола. Гай побачив його й закричав на бігу:

– Ланноне! Позад тебе! Стережися!

Ланнон оглянувся й побачив лева. То була самиця, світліша, стрункіше збудована, але, як відомо, жорстокіша, ніж самець. Вона наближалася до Ланнона зі смертельною зосередженістю кота, який підкрадається до своєї жертви.