Розділ «Частина друга»

Якорі витягли на корму, й барабанщик на баку флагманського корабля став відбивати ритм веслування на порожньому стовбурі дерева.

Три швидкі удари, два повільні, три швидкі. Ряди весел занурилися, зробили гребний рух, піднялися з води, перелетіли вперед і знову занурилися в ритмі барабану. Коливальні рухи відбувалися в досконалому унісоні, схожі на помахи крила великого водяного птаха. Довгий і вузький корпус корабля відважно ковзав по освітленій призахідним сонцем озерній воді, кільватерний слід утворювався позад нього, штандарт дому Барка лопотів на траверсі головної щогли, а його башти на носі й на кормі стояли високі й горді над порослими папірусом берегами озера.

Коли флагманський корабель проминув інші судна флоту, вони опустили свої штандарти й рушили слідом за ним. Кожен ретельно дотримувався своєї черги, стерничі вчепилися в рульові весла, гуркіт барабанів лунав над озером.

Лише накульгування Гая свідчило про те, що почувається він не дуже, коли переходив від групи до групи на освітленій смолоскипом палубі; у кожній він показував дно порожньої чаші з вином нічному зоряному небу й кидав на палубу гральну кість зі слонової кістки.

– Хай буде прокляте твоє щастя, – засміявся Філон, але сміх не міг приховати вираз гніву на темному циганському обличчі. – Чи я збожеволів, що надумав грати в кості з улюбленцем богів?

Але він кинув на палубу золото зверху на ставку Гая, проте Гай кинув свою кість, і в нього знову випали три чорні риби. Філон тісніше закутався у плащ і пішов геть під сміх і глузи тих, котрі спостерігали за його успіхами у грі.

Світла й біла зоря Астарти вже сховалася за обрієм, коли нарешті Ланнон і Гай зустрілися і стали, щоб трохи постояти під вивішеними сушитися шкурами великих левів. Вони окинули поглядом палубу. Вона скидалася на поле битви, коли битву програно. У світлі смолоскипів лежало безліч тіл, вони лежали там, де й упали, розслаблені й непритомні. Діжка з-під вина перекочувалася під легке погойдування корабля, який досі плив своїм курсом крізь темряву.

– Ще одна перемога, – сказав Ланнон, ледве повертаючи язиком, дивлячись затуманеним поглядом на сліди бойовища.

– Велика перемога, величносте.

– Я думаю… – почав Ланнон, але не закінчив.

Ноги підігнулися під ним. Він похитнувся й мало не впав наперед. Гай вправно підхопив його і закинув собі на плече. Не звертаючи уваги на біль у грудях, він підняв царя й поніс його до головної каюти під палубою. Поклав Ланнона на ліжко й прилаштував його руки, ноги та голову якнайзручніше. Якусь мить він ще постояв, дивлячись на лежаче тіло.

– Солодких тобі снів, мій чудовий царю, – пробелькотів він, обернувся й пошкандибав до власної каюти.

Дівчина-рабиня підвелася, коли він увійшов.

– Я постелила вам постіль, де ви зможете писати, – сказала вона йому, й Гай утупився поглядом у сувій, чорнильницю та перо під висячою лампою.

– Не сьогодні.

Він рушив до свого ложа, втратив напрямок, налетів на шпангоут і відскочив назад. Дівчина-рабиня підбігла й допомогла йому відновити рівновагу.

Гай ліг на спину й подивився на неї. Вона належала до обслуги Ланнона. Гай хотів би дозволити собі мати рабиню, таку, як вона, але вона коштувала щонайменше десять пальців золота.

– Вам потрібно щось іще, мій володарю? – запитала дівчина.

Вона була вродлива, з темним м’яким волоссям і блідою, кольору слонової кістки шкірою. Гай заплющив одне око, щоб ліпше сфокусувати друге на ній.

– Можливо, – сором’язливо відповів він. – Якщо ти захочеш мені трохи допомогти.