Розділ «Частина друга»

Вони пришвидшили ходу, коли стало розвиднятися, поспішаючи до святилища очеретяних заростів, двісті величезних биків із величезними рогатими головами й могутніми чорними плечима. У першому світлі світанку стало видно зграї білих птахів, які кружляли над темним стадом у холодному рожевому сяйві. Болотяна земля диміла туманом, і нескінченні, зарослі папірусом береги стояли нерухомі, наче замерзлі, у світанковій тиші, уперше пухнасті білі голови їхніх рослин не кивали й не танцювали – крім тих місць, де щось рухалося в очеретяних хащах.

Слідом за тим рухом папірусні голови хиталися, то був рух відкриття й закриття, що примушував їх протягом короткого часу розгойдуватися, після чого вони знов ставали нерухомими. Рух спокійний, проте важкий, свідчив про розміри тварини, що ховалася під ним.

Великий буйвіл, який ішов на чолі стада, несподівано зупинився за п’ятдесят ярдів від папірусових заростів. Він високо підняв ніс і широко розставив вуха під важким шишаком рогів. Маленькими й підозріливими свинячими оченятами він пильно вдивлявся в очеретяні хащі попереду. Стадо позаду нього зупинилося також, стривожене його нерухомістю.

Великий лев вискочив з очерету на повній швидкості такою собі брунатною плямою. Цей звір майже не поступався вагою тій здобичі, на яку полював. Він перетнув відкритий простір так швидко, що, коли буйвіл тільки почав повертати назад, великий лев уже був на ньому.

Він стрибнув йому на спину й вгородив жовті ікла в товсту чорну шкіру та плоть на плечі й на стегні. Довгі ікла поринули в загривок буйвола, утримуючи його, поки одна лапа простяглася вперед і вхопила буйвола за ніс. Одним могутнім посмиком лев обкрутив чорну шию проти ікл, що утримували її, хребет буйвола хруснув із лунким виляском, і ноги в бика підломилися на повному бігу.

Перш ніж буйвіл упав, великий лев покинув його, легко зістрибнувши на землю, і, здавалося, він навіть не доторкнувся до неї, як уже знову був у повітрі, здійснивши довгий дугоподібний стрибок, блиснувши на тлі рожевого світанку м’якою брунатною барвою й опустившись на спину старої чорної корови, що бігла поруч із биком.

Із легкістю колібрі, що перелітає від квітки до квітки, великий лев чинив свої вбивства. Він із тріском ламав кістки у світанковому повітрі, поки жертва несла його вперед під натиском буйволів, що втікали чвалом, а коли корова вмерла, великий лев одним стрибком перелетів до наступної, знову вбиваючи й знову одним стрибком перелітаючи до наступної жертви.

Великий лев убив шістьох буйволів, перш ніж перелякане, опановане панікою стадо пробігло триста кроків. Він дозволив їм бігти далі. Тупотіння їхніх ратиць стихло, далека смуга папірусу проковтнула їх, і вони зникли.

Великий лев стояв у м’якому сяйві світанку. Його довгий хвіст із пучком чорної шерсті на кінці ще шмагав по боках, збуджений після полювання. Кожен його м’яз був напружений і набряклий, і великий звір напівприсів, піднявши пласку голову, схожу на голову змії, так ніби хотів виміряти вагу довгих білих ікл, що загиналися вниз, майже доторкаючись до пухнастого хутра на його грудях.

Морда була вигадливо забарвлена чорним і яскраво-білим, що створювало неабиякий ефект, підсилений виразом золотаво-палахкотючої дикості в його широко поставлених очах, але довгі й жорсткі вуса та вії були білі й, здавалося, пом’якшували обрис тварини. Проте коли лев піднявся і коротка грива багряно-брунатного кольору теж стала сторч над його шиєю, то всяка ілюзія лагідності на морді зникла.

Високий, як людина, і важкий, як кінь, озброєний легендарними іклами й пазурами, це був найнебезпечніший кіт, якого будь-коли створювали будь-які еволюційні процеси в природі.

Кіт обернувся й пішов туди, де лежала його остання жертва в короткій траві, що росла на рівнині. Він зупинився над мертвим буйволом, і здавалося неможливим, щоб такий великий звір міг рухатися так швидко, як рухався цей у розпалі полювання.

Великий лев підняв голову, масивні щелепи розтулилися, довгий рожевий язик вистромився між його неймовірними іклами, й він заричав.

То був рик, який, здавалося, струсонув рожеві небеса світанку, який примусив землю затремтіти й утворив хвилі на спокійних водах великого озера.

Удосвіта на вузькому заболоченому березі біля очеретяних хащів Гай Бен-Амон вітав свого бога. Гай мав на собі легке мисливське вбрання: шкіряний нагрудник, шкіряну накидку поверх короткої лляної туніки й поцятковану бронзою шкіряну спідничку, але свою зброю він відклав, бо збирався принести жертву, послати посланця до великого Ваала. Посланця, який відніс би великому Ваалу прохання від Ланнона Гікануса своєму богові. Наступник престолу та його шляхетний супровід стояли півколом навкруг верховного жерця, й усі вони дивилися на східний небокрай. Ваал висунув над обрієм краєчок своєї вогненної кулі, й вони простягли руки до нього. Їхні розчепірені пальці зображували знак сонця.

– Великий Ваале! – Гай звернувся до бога лагідно, з тремтінням у голосі, бо такий заклик мав більше шансів долетіти до неба. – Твої діти вітають тебе!

Смагляве гостроносе обличчя Гая освітилося містичним сяйвом, що надало йому дивної вроди.

– Ми прийшли сюди, щоб обрати царя над нашим народом, і ми просимо тебе благословити наші зусилля.

Гай знав своїх богів достеменно й хоч він їх любив, але й знав про їхні суто людські вади. Вони були марнославні, непостійні, дратівливі, а іноді й ледачі. Їм треба було догоджати, підлещуватися до них, давати їм хабарі й розвеселяти їх, вони вимагали спеціальних церемоній та ритуалів, бо тільки так щастило привернути до себе їхній млявий інтерес та увагу, їм треба було підносити жертви, щоб задовольнити їхню хіть до теплої крові, і це в самого Гая викликало огиду. Просто піднести богам жертву було недосить, її треба було піднести в правильній формі, бо тільки тоді боги захочуть її прийняти, й, коли один із його підлеглих жерців привів білого бика, Гая опанували сумніви, чи правильно він учинив, переконавши Ланнона принести в жертву тварину, а не раба. Боги віддавали перевагу людській крові, але Гай не погодився з Ланноном і сказав йому, що принести в жертву тепер бика й пообіцяти згодом раба буде більш ефективним. Гай ніколи не вагався торгуватися з безсмертними небожителями, а надто якщо це давало йому змогу відкласти ту мить, коли він муситиме дивитися в нажахані благальні очі приреченого раба. За ті п’ять років, протягом яких Гай керував релігійним життям Опета, не більш як сто людських посланців були направлені до богів. Тоді як в історії міста були часи, коли таку саму кількість посилали туди під час лише однієї церемонії.

– Ми надсилаємо прегарного білого бика, який принесе тобі наше послання.