Розділ «Частина друга»

Коли Манатассі покинув Опет й подався на схід, щоб завершити зруйнування імперії, він не залишив позад себе нічого, крім куп дрібного попелу, який вітер уже перетворював на звичайну білу пилюку і розносив її по всій ближній місцевості.

Манатассі протягнув свої полки, наче сіть, по всіх чотирьох царствах наказом руйнувати всі сліди від колишніх міст і шахт, і садів, створених людьми з Опета. Але його ненависть тепер палахкотіла низько, як лісова пожежа палахкотить, коли дерева уже згоріли. Ненависть зробила його порожнім, чорним і напівмертвим, а його величезне тіло перетворилося на шкаралупу, навіть задимлені жовті очі стали безвиразними й байдужими.

Він прийшов до Зімбао, великого, оточеного мурами міста в серединному царстві, де всі люди з Опета були мертві. Місто було, як і його власне тіло, ненаселеним, порожнім і покинутим.

Манатассі закутався у свою мантію зі шкур і ліг біля спостережного вогню, а на ранок його тіло стало твердим і холодним.

Вони поховали його поза мурами, а потім довго сварилися й воювали, бо Манатассі не назвав наступника. Кожен воєначальник прагнув назвати себе царем, й армія Манатассі розкололася на тисячі племен.

Із плином часу Манатассі та місто Опет зникли з пам’яті людей.

Коли бушмен Ксаї став старим чоловіком і зрозумів, що скоро помре, він повернувся до Опета.

Озеро зникло, його береги відступили на двадцять миль від червоних скель, а його води стали солонуватими, мілкими й перегрітими сонцем.

Ксаї прийшов на місце, де стояв храм Ваала, не впізнавши його, аж поки побачив розколину в червоній скелі, крізь яку увійшов до печери Астарти.

Він розташувався біля басейну, розіклав невеличке вогнище й, сидячи біля нього, щось мурмотів сам до себе за звичкою старих людей. Коли його спогади пройшли маршем перед ним, вони здалися йому грандіозними й величними, і йому захотілося зупинити і зберегти їх.

Він підняв свій пояс, до якого були прив’язані маленькі баночки з рогу, наповнені барвниками й заткнуті дерев’яними корками, й пішов до стіни, що була у глибині печери.

Він накреслив вуглиною обриси постаті на найрівнішому місці стіни, працюючи повільно й старанно, з великою любов’ю.

Потім змішав барвники й почав малювати горде, схоже на бога обличчя людини з білою шкірою, червоно-золотистою бородою й величною ознакою мужності. Коли він працював, то здавалося, що примарні голоси перешіптуються десь глибоко в скелі, у скарбниці царя.

– Гаю, я дуже змерз. Зроби мені послугу, старий друже. Доведи свою дружбу, як передбачив оракул.

– Я не можу, Ланноне, я не можу.

– Мені холодно й боляче, Гаю. Якщо ти любиш мене, ти це зробиш.

– Я люблю тебе.

– Лети для мене, Сонячний Пташе.

Коли старий чоловік працював, вітер свистів і зітхав у скелях, і його зітхання було таким, яким міг зітхати чоловік, що втратив свою любов і свою батьківщину, відмовився від своїх богів і подарував прощення другові. Він міг так зітхати й тоді, коли брав меч, ще забризканий кров’ю друга, твердо закріплював рукоять у щілину в кам’яній підлозі, притуляв гостряк собі до ребер і падав на нього.