Розділ «Частина друга»

– Дякую тобі, старий друже.

Потім Гай подав йому спис, виготовлений умисне для полювання на лева. То була така важка й громіздка зброя, що лише могутній чоловік міг обходитися з нею. Ратище завтовшки як зап’ясток Ланнона й удвічі вище за нього було виготовлене з ретельно підібраного твердого дерева, оброблене вогнем й обмотане зеленою шкірою, якій дозволяли висохнути і стягтися на дереві.

Гладеньке лезо, широке й важке, було прив’язане до ратища вузькими смужками шкіри й загострене, наче бритва. Воно мало максимально проникнути в глиб плоті, а занурившись, утворити глибоку рану, з якої щедро литиметься кров.

– Бажаю, щоб це лезо натрапило на серце, – прошепотів Гай, а потім голосніше промовив: – Ричи для мене, Великий Леве Опета.

Ланнон простяг руку й доторкнувся до плеча свого головного жерця. Він коротко стиснув його.

– Лети для мене, Сонячний Пташе, – сказав він і відвернувся.

Зі щитом на спині, ретельно стежачи за тим, щоб не показувати «очі», Ланнон рушив до звіра, який на нього чекав. Він ішов, високий і гордий у сонячному світлі, цар у всьому, крім назви, й серце Гая пішло за ним. Гай тихо молився, сподіваючись, що боги досі його слухають.

Ланнон ішов крізь м’яку траву, що доторкалася йому до колін. Ідучи, він пригадував поради найстаршого й найкращого зі своїх майстрів полювання, повторюючи кожен рух, кожне слово, яке той йому сказав:

– Не показуй йому «очі», поки він не заричить.

– Намагайся, щоб він біг на тебе під кутом.

– Він нападає з низько опущеною головою. Ти мусиш прицілитися збоку йому в груди.

– Череп у нього, як залізо, кістки плеча відвернуть убік найтвердіший метал.

– Існує лише одне вразливе місце. Там, де починається шия, між хребтом і плечем.

Пригадав він і слова єдиного чоловіка серед них усіх, хто будь-коли зустрічався з великим левом, Гамількара Барки, сорокашестирічного Великого Лева Опета:

– Коли спис проникне йому в тіло, тримай його, мій сину, припади до нього всім своїм життям. Бо великий лев ще живий, і тільки це ратище зможе не підпустити його до тебе, поки він не помре.

Ланнон ішов, не зупиняючись, дивлячись на чорну тушу буйвола з розпухлим черевом і не бачачи жодного знаку від звіра, на якого він полював.

«Вони помилилися, – подумав він. – Там немає нічого».

Він чув, як калатає в тиші його серце, як шарудять його кроки і як хрипить і насвистує його подих. Він дивився на мертвого буйвола й ішов до нього, щораз міцніше стискаючи ратище свого списа під правою пахвою.

«Нічого там немає. Великий лев звідси пішов», – думав він і раптом побачив перед собою якийсь рух. Лише два вуха на мить піднялися, потім знову опустилися, але тепер він знав, що лев там і чекає на нього. Він відчув, як його ноги починають волочитися, як вони обважніли від страху, але примусив себе йти вперед.

«Страх усе руйнує», – подумав він і доклав усіх зусиль, щоб придушити його, але страх придавив його своїм тягарем, він лежав на дні його шлунка, наче масло. Він усе йшов і йшов уперед, і несподівано великий лев підвівся на ноги поруч із тушею буйвола. Він стояв, дивлячись на нього, з нашорошеними вухами, ліниво помахуючи хвостом, із задертою головою, стояв, не відриваючи від нього погляду, й Ланнон гучно зітхнув, набравши повні груди повітря. Він не сподівався побачити його таким великим. Він пропустив один крок, вагаючись. Лев був великий, неймовірно великий, наче грізне створіння з кошмару.