– Досить, – сказав Гай, нарешті відірвавшись від лютні. – Завтра в нас буде багато роботи, володарю.
Ланнон кивнув головою й доторкнувся долонею до щоки однієї з дівчат-рабинь. Вона негайно підвелася й розв’язала на плечі бретельку своєї туніки, дозволивши їй зісковзнути з плеча. Вона була юна й гнучка, її тіло здавалося майже по-хлоп’ячому тендітним у світлі лампи. Вона нахилилася, підібрала свій одяг, поклала його на лаву біля дверей і ступила, гола, на ложе Ланнона. Друга дівчина пішла дмухнути на лампу, а Гай піднявся з палуби, закинувши лютню собі на плече.
Із темряви пролунав голос – густий бас, схожий на рев бика, долетів від заростей папірусу до флагманського корабля.
– Дозвольте проїхати до вас другові!
– А хто себе називає другом? – запитав один із охоронців й одержав хрипку відповідь:
– Мурсил, головний мисливець дому Барка.
Ланнон одним стрибком підхопився з ложа.
– Прийшов! – вигукнув він і, накинувши на плечі плащ, пішов угору трапом. Гай намагався не відставати від нього.
Маленький човен причалив до борту корабля, й, коли Ланнон і Гай вийшли на палубу, на борт піднявся Мурсил – велетенська постать, кремезна й схожа на мавпу, з великим м’язистим круглим обличчям, червоним від сонця й вина.
Корабель прокинувся. Офіцери висипали на палубу, смолоскипи та ліхтарі освітлювали її, як удень, штовханина та збуджений гомін панували повсюди.
Мурсил побачив Ланнона й поквапився до нього крізь прохід, який відкрився в натовпі, що заполонив палубу. Від нього не відставав пігмей, крихітний брунатний голий чоловічок, який роздивлявся навколо себе косими оченятами з очевидним жахом – оточення було надто незнайоме для нього.
– Мій володарю. – Мурсил розгорнув свій плащ і важко впав на одне коліно перед Ланноном. – Я приніс добрі вісті.
– Тоді ласкаво просимо.
– Ось цей чоловічок, – Мурсил сягнув рукою позад себе й витягнув маленького бушмена наперед, – ось він знайшов те, що ми шукаємо.
– Ти його бачив? – запитав Ланнон.
– Я бачив лише сліди від його лап, але ось він бачив і самого звіра.
– Якщо це правда, ви будете винагороджені, ви обидва, – пообіцяв Ланнон Гіканус й обернувся, щоб із тріумфом усміхнутися Гаю.
– Боги ухвалили рішення. Династія Барка ще раз матиме шанс.
Небо було лише трохи світлішим, аніж чорна болотяна поверхня; вранішня качка, наче привид, просвистіла над головою, і з кожною хвилиною світла над головою ставало більше.
Десь за півмилі на відкритій рівнині темною плямою паслося стадо буйволів. З опущеними головами, ліниво помахуючи хвостами, вони повільно посувалися в напрямку високих хащів папірусного очерету.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сонячний Птах» автора Вілбур Сміт на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга“ на сторінці 3. Приємного читання.