Розділ «Частина друга»

– Ми відвідали кожне лігво, в якому великого лева було бачено протягом останніх двохсот років. П’ять легіонів у повному складі прочесали болота на півночі, ще три легіони обстежили місцевість понад великою річкою.

Він замовк і став міряти кроками палубу, зупиняючись, щоб поглянути вниз у трюм, де чорні раби спали рядами, прикуті ланцюгами на лавах, налягаючи на могутні весла, в тих самих позах, у яких вони й помруть. Сморід веслувальної палуби піднявся до нього у вологій ночі. Він обернувся назад до Гая.

– Ці болота – останнє місце в усьому моєму царстві, де міг би заховатися великий лев. А якщо ми не знайдемо його й тут, то що станеться тоді, Гаю? Чи не існує іншого способу, в який я міг би підтвердити своє право? У сувоях не говориться про інший вихід?

– Ні, мій володарю.

Гай із жалем похитав головою.

– Царство загине?

– Якщо не вдасться вполювати великого лева, то Опет не матиме царя.

– А хто правитиме, якщо царя не буде?

– Рада дев’ятьох, сама-одна.

– А як же царська династія? Що станеться з родом Барка?

– Краще не розмовляймо про це, – лагідно запропонував Гай. – Ходімо, мій володарю. Раб приготував глек гарячого вина зі спеціями й тушковану рибу. Вино допоможе тобі заснути.

– А ти підготував назавтра пророцтво, мій священнослужителю Ваала? – несподівано запитав Ланнон.

– Якщо пророцтво несприятливе, то хіба воно допоможе тобі заснути? – запитав Гай, і Ланнон дивився на нього якусь хвилину, перш ніж гучно зареготати.

– Ти маєш рацію, як завжди. Тоді ходімо, я голодний.

Ланнон сидів голий на накритому хутрами ложі та їв із великим апетитом, дістаючи рибу з глибокої миски. Він розпустив волосся, й воно спадало йому на плечі, закучерявлене, дивно блискуче та золоте у світлі лампи, яка висіла в нього над головою. Він був схожий на бога серед своїх темноволосих підданих.

Шкіряний тент було відкрито, й легкий бриз налетів від південно-східного берега, охолодивши каюту й розвіявши галерний сморід. Корабель гойдався під вітром на легко збриженій поверхні озера, його дерев’яний каркас тріщав і тихо скрипів, якийсь раб скрикнув у кошмарному сні, а з верхньої палуби долинули кроки нічного вартового – усі ті знайомі й приємні звуки, які супроводжують плавання флагманського корабля.

Ланнон витер миску шматком пшоняного хліба, запхав його в рот і запив рештками вина. Він задоволено зітхнув і всміхнувся Гаєві.

– Заспівай для мене, мій Сонячний Пташе.

Гай Бен-Амон присів навпочіпки на палубі біля володаревого ложа. Він примостив на колінах свою лютню і схилився над нею. Горб у нього на спині зробив цю позу ще виразнішою, довгі, чорні, як смола, пасма волосся звисали вперед, ховаючи його обличчя, його мускулясті й добре розвинені руки здавалися надто могутніми для довгих тонких пальців, які тримали лютню. Він узяв першу ноту, й тиша впала на ніч. Кроки вартового зупинилися, дві дівчини-рабині припинили працю, прийшли, щоб опуститися навколішки біля ложа Ланнона, голоси з кораблів, які стояли на якорі поруч, затихли, й Гай заспівав.

Його голос солодко линув над темними водами, а наступник престолу й весь його флот слухали. Темні постаті підходили до поручнів найближчих суден і тихо стояли, дивлячись через воду на флагманський корабель. По щоках однієї з вродливих дівчат-рабинь покотилися сльози, виблискуючи у світлі ламп, коли Гай заспівав про втрачене кохання. Потім вона всміхнулася крізь сльози, коли за цією піснею залунала одна з непристойних маршових мелодій Шостого легіону.