Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

— Мені байдужісінько, що там визнав суд чи Червоний Хрест. Мій батько живий, і я його знайду.

По ще надрукував рядок чи й два.

— Ну гаразд, нехай ваш батько повернеться коли-небудь. І що з того? Ви підете за ним слід у слід? Станете злочинцем, як і він? Чи ви вже стали злочинцем?

— Мій батько — не злочинець, — роздратовано відрізав Артеміс. — Усі наші кошти він перевів у законні підприємства. Мурманська оборудка була абсолютно чесна.

— Артемісе, ви уникаєте відповіді на мої запитання, — нагадав По.

Але Фаулові такий напрямок розмови вже набрид. Настав час зіграти невеличку сценку.

— Та невже, докторе? — вражено перепитав хлопець. — Знаєте, це для мене болюча тема. Хоч вам усе відомо, але хіба не може бути, що я страждаю від депресії?

— Чом ні? Цілком може бути, — жваво відгукнувся психолог. Здається, намітився прорив… — А у вас і справді депресія?

Артеміс затулив обличчя долонями.

— Це все у мене через матір, докторе.

— Ви страждаєте через вашу матір? — перепитав По, насилу приховуючи хвилювання.

За один тільки рік у школі імені святого Бартлбі змінилося добрих півдесятка психологів-консультантів. Сказати правду, й сам пан По вже був ладен пакувати свої валізи. І раптом…

— Моя мати, вона…

По аж нахилився вперед у своєму підробленому вікторіанському кріслі.

— Ваша мати — ну?

— Це вона у всьому винна. Це вона примушує мене терпіти цю сміховинну терапію, коли мене мучать так звані шкільні консультанти — по суті, шарлатани з науковими ступенями!

По розчаровано зітхнув.

— Ну, гаразд, Артемісе. Хай буде по-вашому. Але ви нізащо не здобудете миру в своїй душі, якщо й далі втікатимете від власних проблем.

Від подальшої психоаналітичної лекції Артеміса порятував мобільний телефон, що завібрував у нього в кишені. Телефонували по виокремленій лінії, закодованій і захищеній від прослуховування. Тільки одна людина знала цей номер. Хлопець дістав телефон із кишені й відкрив малесеньку накривку.

— Слухаю.