Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

— Сигнал про що?

Та Любіхін уже мчав по пристані.

— Три короткі звуки по рації! — крикнув через плече. — Себто підрозділ К9 знайшов когось!

Видно було, що чоловік, який вижив після катастрофи, не з Росії. Його одяг промовляв сам за себе. Все, від модного костюма й до шкіряного пальта, було куплене в Західній Європі, коли не в Америці. Матеріальчик високоякісний, індивідуальне пошиття…

Однак, хоча вбрання того чоловіка лишилось майже ціле, його тілу поталанило менше: руки й босі ноги були дуже обморожені, обличчя вкрите страшними опіками, а одна нога неприродно теліпалася нижче коліна.

Пошуковці виявили його в яру за три кілометри на південь і хутенько принесли до бухти на саморобних брезентових ношах. Тепер мафіозі скупчилися довкола своєї здобичі, щосили тупаючи ногами, бо мороз проникав і в хутряні унти. Васікін ліктями проклав собі дорогу й присів, щоб краще роздивитися врятованого.

— Ногу він неодмінно втратить, — нарешті вирік він. — Ну й якусь пару пальців на руках. І пика в нього нікуди не годиться.

— Красненько дякуємо за діагноз, лікарю Васікіне, — шпигнув Камар. — Але краще б ти які документи пошукав.

Васікін здійснив швидкий злодійський обшук. У кишенях було порожньо. Ні гаманця, ні документів. Навіть годинника на зап’ясті мов лизка злизала.

— Нічогісінько! Дива та й годі. Невже б отакий багач міг їздити по світу без грошей та документів?

— Згоден, — кивнув головою Камар. — Ніяк не міг би. — І обернувся до «рятувальників». — Чекаю рівно десять секунд, а тоді у вас почнуться неприємності. Валюту можете лишити собі, а все інше поверніть!

Моряки подумали, міряючи Камара критичними поглядами. З одного боку, на вигляд ніби слабачок… Але з другого — повноважний представник мафії, російської організованої злочинності.

Звідкілясь через усю юрбу перелетів шкіряний гаманець і впав на брезент нош. А за кілька секунд такий політ здійснив і годинник фірми «Картьє». Золотий, оздоблений діамантами. Середній росіянин собі на такий і за п’ять років не заробить.

— Хвалю за мудрість рішення, — сказав Камар, піднімаючи гаманця й годинника.

— А з ним що будемо робити? — запитав Васікін. — Залишимо жити?

Камар дістав із лайкового гаманця платинову картку «Віза» й подивився на ім’я.

— О, ще й як залишимо… — протяг він, хапаючись за мобільний телефон. — Збережем! Та ще й накриємо кількома ковдрами, бо коли б, чого доброго, не було ще запалення легень. З нашим щастям саме чогось такого й слід чекати. І затям: ми не хочемо, аби з цим заморським гостем бодай щось трапилося. Він — наш квиток у щасливе майбутнє.

Камар чогось не на жарт розхвилювався. Це було геть на нього не схоже.

Васікін незграбно зіп’явся на ноги.

— Ти кому телефонуєш? І що це за типчик?