Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

Камар тицьнув у кнопку швидкого набору.

— Бритві я дзвоню, кому ж іще?

Васікін зблід. Боса не турбують заради якихось дрібничок. Усі знали, що Бритва на місці розстрілює тих, хто посміє з’явитися перед його очі з кепськими новинами.

— А… це ж добрі вісті, правда? Ти хочеш повідомити йому добрі вісті?

Камар тільки мовчки жбурнув товаришеві платинову картку.

— Прочитай.

Протягом кількох секунд Васікін уважно вивчав прямокутну картку.

— Я не вчитаю англійською. Що тут написано? Як його звати?

Камар вимовив ім’я, і Михаїлові губи поволі розтяглися в задоволеній усмішці.

— Швидше додзвонюйся! — сказав він.

Розділ 1

РОДИННІ УЗИ

Втрата коханого чоловіка не могла не позначитися на здоров’ї Анґеліни Фаул. Вона як зачинилася у своїй спальні, так і просиджувала там дні й ночі, рішуче відмовляючись виходити. Навіть більше: вона почала віддавати спогадам про минуле перевагу над реальним життям. Навряд чи їй пощастило б видужати самотужки, якби не її син, Артеміс Другий. Він уклав оборудку з ельфинею Холлі Куць: душевне здоров’я його матері за половину золота, яке він, Артеміс, видурив у поліції Чарівного Народу. Коли ж його мати повністю видужала, Артеміс-молодший зміг цілковито зосередитися на пошуках батька. Великі суми родинних грошей він вкладав у безкінечні поїздки до Росії, в розгалужену агентурну мережу, в цілі компанії, що займалися постійними пошуками в Інтернеті.

Юний Артеміс успадкував подвійну частку суто фаулівської винахідливості й підступності. І все ж таки після одужання матінки (не лише вродливої, а й дуже доброчесної жінки) йому ставало дедалі тяжче здійснювати свої зухвалі задуми. Тоді як саме від реалізації тих задумів він сподівався отримувати кошти на розшуки батька, а грошей на цю справу треба було все більше й більше.

Ангеліна ні про що таке не здогадувалась, але водночас її непокоїла синова поведінка: а що, коли події останніх двох років зачепили його юний, ще не зміцнілий розум? Отож вона вирішила, що тринадцятирічному хлопцеві необхідно пройти курс консультацій у шкільного психолога.

Його лишалося тільки пожаліти. Не Артеміса, звісно, а психолога…

Школа імені святого Бартлбі для хлопчиків, графство Віклоу, Ірландія, наші дні.

Доктор По відкинувся на м’яку спинку зручного крісла й пробіг очима сторінку, виведену на монітор комп’ютера.

— Ну то що, паничу Фауле, поговоримо трохи? Сподіваюсь, ви не проти?

Артеміс глибоко зітхнув, відкинув зі свого високого блідого чола пасмо чорного чуба, пригладив його. Коли вже люди нарешті втямлять, що його розум, розум Артеміса Фаула, не можна препарувати, мов якусь піддослідну істоту? Таж він, Артеміс, прочитав куди більше книг із психології, ніж ось цей психолог, що береться його консультувати. І навіть опублікував статтю в «Журналі прикладної психології», під псевдонімом, звісно: д-р Ф. Рой Декан Шліппе.

— Я залюбки, докторе. Чом би нам не поговорити… хоча б про ваше крісло? Воно ж вікторіанське, правда?