Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

Таке звинувачення захопило Артеміса зненацька. А цей психолог тямущіший за решту своїх колег!

— Не смішіть мене. Декого з людей я таки дуже поважаю й шаную.

— Невже? — кинув психолог, не відриваючись від свого ноутбука. — І кого ж, наприклад?

Артеміс подумав хвильку.

— Альберта Ейнштейна. Його теорії загалом виявилися правильними. А ще Архімеда, давньогрецького математика.

— А як щодо тих, кого ви знаєте особисто?

Артеміс тяжко замислився, але нікого з подібних людей так і не згадав.

— То що? Немає прикладів?

— Ви, докторе По, знаєте начебто відповіді на всі запитання, — здвигнув плечима Артеміс. — То чом не просвітите мене?

По відкрив ще одне вікно на моніторі свого ноутбука.

— Разюче! Щоразу, як це читаю…

— Чи не мою біографію часом?

— Атож, вона багато чого пояснює.

— А зокрема? — мимоволі зацікавився Артеміс.

Доктор По роздрукував сторінку.

— Ну, по-перше, цей ваш помічник, Лаккей. Тілоохоронець, наскільки я розумію. Навряд чи підхожий товариш для такого вразливого хлопчика. Потім ваша мати. Чудова жінка, як на мою думку, але геть не здатна контролювати вашу поведінку. І, нарешті, ваш батько. Якщо вірити написаному тут, то він навряд чи міг правити за гідний рольовий приклад для вас, навіть коли ще був живий.

Це останнє зауваження завдало Артемісові досить сильного болю, але хлопець нізащо не виявив би цього перед психологом: не можна показувати свою слабкість!

— Ваші дані помилкові, докторе, — мовив він. — Мій батько живий. Може, пропав безвісти, але він живий.

— Справді? — перепитав доктор По, ще раз глянувши на сторінку. — А в мене склалося враження, що від нього ось уже два роки як немає звісток. Що й казати, навіть суд визнав його за померлого.

Артемісове серце шалено калатало в грудях, але голос його звучав цілком безпристрасно.