Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

— Так, — почулася відповідь.

— Божевільне чортеня! Що ти витворяєш? Твій батько вважай що загинув. Я думав, ми домовились.

— Ми й справді домовились, тільки я трохи переписав умови нашої оборудки. Ви все ще можете отримати якісь гроші.

Михаїл ураз перестав панікувати й щільніше притис слухавку до вуха. Може, цей кошмар ще й добре для них закінчиться?

— Так, я тебе уважно слухаю.

— Бачиш, я зовсім не хотів, щоб мій батько повернувся й зруйнував те, що я вибудував протягом останніх двох років.

Михаїл кивнув головою. Такі речі він чудово розумів.

— Тож він мав померти, а я повинен був побачити це на власні очі, щоб не лишалося жодних сумнівів. Але я зовсім не проти поділитися дещицею з вами.

Михаїл затамував віддих.

— Поділитися? Дещицею?

— Гроші ваші. Всі п’ять мільйонів.

— І за що ти нам їх даєш?

— Ви отримуєте гроші, а я безпечно повертаюсь додому. Справедливо?

— Здається, так.

— Дуже добре. А тепер подивись на другий берег фіорду.

Михаїл подивився. Над вершиною засніженої гори палала освітлювальна ракета.

— Бачиш ракету? До неї прив’язано валізу. Ракета згасне за десять хвилин. На вашому місці я б поквапився. А то будете довго шукати свої мільйони, якщо взагалі їх знайдете.

Михаїл навіть не став натискати кнопку відбою. Він просто випустив телефон із пальців і побіг.

— Гроші! — крикнув він Камарові. — Отам! Де ракета!

Камар кинувся слідом за товаришем, одночасно викрикуючи в рацію накази. Треба було встигнути добігти до грошей, поки не згасне ракета. Ірландець? Та хай собі тоне! Не до нього, коли тобі світить аж п’ять мільйонів доларів.