Розділ «ЙоунКолфер Артеміс Фаул. Місія в Арктику»

Васікін знову підніс телефон до вуха.

— То йди сюди й сам переконайся, що це твій батько. Ми граємо чесно.

— Я й звідси все добре бачу. Тільки зніміть з нього мішок.

Михаїл прикрив телефон долонею.

— Він хоче, щоб я зняв мішок. Що робити?

Камар зітхнув. Ну й пришелепок! Послала ж доля напарничка! Світ таких не бачив…

— Просить зняти? То й зніми! Яка нам різниця? Все одно за п’ять хвилин обидва вони помандрують на той світ.

— Гаразд, Фауле. Я знімаю мішок. Зараз ти побачиш обличчя свого батька.

Гладун Васікін висунув заручника в люк і зірвав з його голови грубу мішковину.

Зі слухавки долинуло різке зітхання.

Завдяки фільтрам позиченого легіонського шолома Артеміс бачив рубку так виразно, ніби перебував лиш за метр від субмарини.

Ось мішок скинуто, й хлопець побачив обличчя заручника. Він не зміг притлумити зітхання.

Так, то справді був його батько! Артеміс Фаул-старший дуже змінився, але то був він, безперечно він.

— Ну, — пролунав голос росіянина йому в вусі, — це твій батько?

Артеміс постарався опанувати себе, щоб тремтіння голосу не виказало його слабкості.

— Так, це він. Вітаю. Ваш товар і справді дечого вартий.

Васікін обернувся до свого напарника й підніс великого пальця догори.

— Татуся визнали! — просичав він. — Гроші наші!

Але Камар не поділяв Михаїлової впевненості. От коли вони перерахують гроші десь у безпечному місці, тоді й святкуватимуть.

Лаккей припав до установленої на тринозі далекобійної ельфійської гвинтівки. Він сам вибрав її з багатого легіонського арсеналу. Відстань — тисяча п’ятсот метрів. Влучити буде нелегко. Хоча вітру не було, а О’Гир видав йому самонавідний приціл. Перехрестя прицілу зупинилось якраз посеред грудей Артеміса Фаула-старшого. Лаккей зробив глибокий вдих.