Розділ «Острови в океані»

— Генрі, — мовив він. — Як тобі там?

— Чудово, Томе, — дуже тихо відповів той. — Скажи, граната може вибухнути сама, якщо перегріється на сонці?

— Ніколи такого не бачив. Але загалом це може підвищити її вибухову силу.

— Сподіваюсь, Ара взяв з собою води.

— А ти не помітив, вони занесли воду в шлюпку?

— Ні, Томе, не помітив. Я був заклопотаний своїм ділом.

Та ось крізь вітер до них долинуло джеркотіння підвісного мотора. Томас Хадсон обережно повернув голову й побачив, що шлюпка обходить мис. Вона сиділа у воді високо, а на кормі був Ара. Томас Хадсон впізнав його широкі плечі та чорну кучму волосся. Він знову повернувся обличчям до острова й побачив нічну чаплю, що знялася над деревами посередині острова й полетіла геть. Потім звідти випурхнули двоє лісових ібісів, трохи покружляли, а тоді, то часто лопочучи крильми, то вільно линучи в повітрі, подалися за вітром до одного з малих острівців. Генрі стежив очима за птахами, потім сказав:

— Певно, Віллі уже далеченько забрався.

— Еге ж, — мовив Томас Хадсон. — Вони злетіли з того узвишшя, що посередині острова.

— Виходить, там нікого більше немає.

— Так, якщо це Віллі їх сполохав.

— Десь там він і має тепер бути, якщо не дуже важко пробиратися.

— Ара вже близько. Гляди тепер не витикайся.

Ара завів шлюпку за похилений до води підвітряний борт шхуни й накинув кішку на планшир. Потім обережно й чіпко, як ведмідь, заліз на палубу. На шиї в нього, прив'язані до уривка грубої жилки, висіли дві пляшки — одна з водою, друга, від джину, з холодним чаєм. Він поповзом перетнув палубу й ліг поруч Томаса Хадсона.

— Як би його сьорбнути тієї водички? — обізвався Генрі. Ара поклав своє спорядження біля Хадсонового, одв'язав від жилки пляшку з водою і обережно поповз нахиленою палубою понад люками туди, де розташувався Генрі.

— Пий, — мовив він. — А купатися й не пробуй.

Він поплескав Генрі по спині, переповз назад і знову ліг поруч Томаса Хадсона.

— Томе, — сказав він, якомога притишуючи голос. — Ми нічого там не побачили. Я висадив Віллі далеко по той бік, майже навпроти нас, і поїхав на катер. Там я піднявся на борт з протилежного від острова боку. Пояснив усе Антоніо, і він добре зрозумів. Потім я заправив мотор шлюпки, налив запасну каністру й узяв пляшку води та пляшку чаю з льоду.

— Добре, — мовив Томас Хадсон. Він трохи посунувся вниз на похилій палубі й припав до пляшки з холодним чаєм. — Дуже дякую тобі за чай.

— То Антоніо згадав. Ми тоді їхали поспіхом і про дещо забули.