Розділ «Післямова»

Небезпечне літо

Літо 1959 р. Хемінгуеї провели в Іспанії. 13 травня в Мадріді розпочалися свята, а потім кориди, заради яких Хемінгуей власне і приїхав до Іспанії. Найбільше його приваблювала можливість побачити одразу двох видатних матадорів. Один з них — Антоніо Ордоньєс, син Каетано Ордоньєса, що послужив колись прототипом образу Педро Ромеро з роману «Фієста», — на цей час був улюбленцем письменника. Е. Хемінгуей побачив у його манері вести бій 8 биком довершену майстерність, позбавлену будь-якої пози й штучності, майстерність, яку він цінував у митцях понад усе. Цікавила його й доля суперника Антоніо Ордоньєса — Луїса Домінгіна, який був у розквіті слави в 1953–1954 рр. Симпатії письменника були вже на боці Ордоньєса, бо Домінгін належав до так званої «декадентської» школи тавромахії, правила якої дозволяли вдаватися до штучних прийомів, щоб продемонструвати «красивий» бій. Атмосфера корид З участю Ордоньєса і Домінгіна була дуже напружена. Хемінгуей так згадував про це в листі до приятеля: «…могло статися, що один з матадорів загине… Але все обернулося так, що відбулося поступове руйнування однієї людини іншою».

В «Небезпечному літі» Хемінгуей описує тільки «зовнішню поверхню», тільки суперництво на арені між Домінгіном і Ордоньєсом. Сім восьмих айсберга — давні складні стосунки двох видатних матадорів — залишились поза текстом. Хемінгуею було відомо, що на початку п'ятдесятих років Луїс Мігель Домінгін — син відомого імпресаріо, освічений багатий майор і талановитий тореро купався в славі, а юний Антоніо Ордоньєс служив у його батальйоні рядовим і входив у його квадрилью. Коли сестра Домінгіна Кармен покохала Антоніо, йому довелося залишити батальйон… але з дому пішла й Кармен. Та наступного року Антоніо було посвячено в матадори, і він виявив себе справжнім майстром тавромахії; тоді його прийняли в родину Домінгінів. Домінгін-старший став його імпресаріо, Кармен — дружиною, а Луїс Мігель залишив був арену. Отака передісторія суперництва двох видатних матадорів того небезпечного літа, що його змалював Ернест Хемінгуей.

Хемінгуей почав писати твір в Іспанії як нарис про кориди, що був замовлений йому журналом «Лайф». Твір розростався, дописував Хемінгуей його вже на Кубі, куди повернувся в лютому 1960 р. 28 травня у рукописі замість замовлених 10 000 слів було 120 000.

Письменнику довелося звернутися до свого давнього приятеля Арона Хотчнера, який мав великий досвід роботи над його текстами, готуючи оповідання для теле- і радіопостановок, щоб він скоротив обсяг твору. Спільними зусиллями вони скоротили рукопис на 50 000 слів, і Хотчнер повіз його в редакцію. Твір було надруковано у трьох вересневих номерах журналу «Лайф» (5, 12 і 19 вересня) за 1960 p. Текст супроводила велика добірка кольорових ілюстрацій — фотознімки кориди, матадорів, самого письменника, зроблені того «небезпечного літа». Відтоді цей твір ніде не друкувався.

Свято, що завжди з тобою

В листопаді 1955 p. E. Хемінгуей приїхав до Парижа, однак до кінця року через стан здоров'я він майже не вставав з ліжка. Та життя зробило йому своєрідний подарунок — в підвалах готелю «Ріц», де жив тоді письменник, знайшлися старі валізи з паперами — серед них і деякі його рукописи й записники, що він вів у молоді роки. Мабугь, під впливом спогадів восени 1957 р. письменник, перебуваючи на Кубі, починає писати книжку про Париж двадцятих років. Перші три нариси, за свідченням дружини письменника, було написано до грудня 1958 р. Спочатку він написав нарис про знайомство і дружбу з Фіцджеральдом. Один з розділів — про Форда Медокса Форда — являв собою переробку сторінок, колись вилучених з роману «Фієста». В 1960 p., коли в книжці було 18 нарисів, Хемінгуей вважав її закінченою. Проте на роздуми спадкоємців про порядок розташування нарисів і переговори з видавництвом, яке вирішило спершу опублікувати «Небезпечне літо», пішли роки. І лише через три роки після смерті Хемінгуея — в 1964 р. книжка побачила світ. За її назву друзі взяли слова, що їх колись письменник сказав про Париж — «Свято, що завжди з тобою». За жанром це мемуари. Вони дуже суб'єктивні, фрагментарні як за своєю побудовою, так і за відібраним матеріалом. У цьому творі Е. Хемінгуей зосередив увагу лише на фактах особистого життя та на стосунках з митцями, що жили в 20-і рр. у Парижі. Зосередженість ця співзвучна із тим лірико-іронічним тоном, з тією ностальгією за щастям молодості, якою від першого до останнього рядка пройнято твір. Перед читачем оживає безліч реалій. Це Париж з його вулицями, Сеною, садами, будинками, музеями, крамницями, кафе, з його пахощами, світлом… Це Австрійські Альпи із пухким снігом, яскравим сонцем, м'якими сутінками, зоряним небом, теплим затишком людського житла… Це мистецьке життя Парижа, який у 20-і рр. був своєрідною Меккою для художників і поетів.

Париж Хемінгуея не тільки ідеальне місто, в якому письменникові добре працюється. Від усіх інших столиць його відрізняє ще органічна причетність до мистецтва, ніби наелектризованість художньою культурою, велика зацікавленість у мистецьких знахідках і здобутках. Відчуття «насиченості» мистецтвом допомагають створити згадки про музеї, полотна художників, у яких Хемінгуей вчився бачити поезію у повсякденному житті. Її підкреслюють буденні зустрічі з позбавленими будь-якого ореола митцями на паризьких вулицях, площах, у кафе. Але найбільше Хемінгуей пише про англійців і американців, з якими там познайомився. Це один з основоположників модернізму в літературі англійський письменник Джеймс Джойс. Це американський поет Івен Шіпмен, з яким Хемінгуей заприятелював у 20-і рр. в Парижі, а пізніше зустрічався під час громадянської війни в Іспанії. Це Гертруда Стайн — американська літераторка, що розробляла власний метод ставлення до слова і власну техніку роботи зі словом. На її думку, кожний повтор надає слову нових відтінків, тож повторювала вона слова нескінченно, доки вони взагалі не втрачали будь-який зміст. Хемінгуей не випадково певний час підтримував добрі стосунки з міс Стайн. Її серйозне ставлення до мови імпонувало йому, а використання зображувальних можливостей повтору назавжди увійшло до надбань його мистецької техніки. Проте у ставленні до життя і мистецтва реалістичні уподобання Е. Хемінгуея і модерністські концепції Г. Стайн радикально розійшлися. І саме про це свідчать мемуари письменника.

Менше згадується у творі про Шервуда Андерсона, але висловлено головне щодо оцінки його творчого доробку: шанобливе ставлення до оповідань і неприйняття його романів.

Тепло згадує Хемінгуей про Езру Паунда, тоді молодого, захопленого світом звуків поета. Але в п'ятдесяті роки, коли писалися мемуари, шляхи Паунда і Хемінгуея різко розійшлися: активний і послідовний антифашист Ернест Хемінгуей рішуче засудив профашистські переконання свого колишнього друга Е. Паунда, котрий став політичним злочинцем під час другої світової війни, знайшовши притулок у фашистській Італії. Але тоді, в 20-і рр. в Парижі, єдиним життям Паунда була література, і він віддавав усього себе служінню музам і людям мистецтва. Саме цим і обумовлена тональність розділу.

Томаса Стірнса Елліота, видатну постать в англомовній культурі нашого часу, майбутнього проповідника елітаризму, Хемінгуей — дещо прямолінійно — висміяв за його інфантильність і зарозумілість.

Цікаві нариси про Ф. С. Фіцджеральда. Хемінгуею часто закидають необ'єктивність, упередженість, навіть уїдливість, з якою змальовано одного з найталановитіших американських письменників, автора таких чудових романів, як «Великий Гетсбі» і «Ніч лагідна». Ніде в Хемінгуея не згадано, скажімо, того факту, що Фіцджеральд допомагав йому в роботі над першим романом, що саме за його порадою було знято перший розділ «Фієсти», що він представив початківця Хемінгуея кращому видавцеві країни. Так, з хемінгуеївських нарисів Фіцджеральд постає людиною слабкою, вередливою і неврівноваженою. Особливе роздратування Хемінгуея викликає дружина Фіцджеральда, яка докладала чималих зусиль, щоб не дати чоловікові знайти себе і своє щастя у творчості. Хемінгуей пише про це з прикрістю й болем, але загалом справедливо — адже гонитва за багатством, за щастям по-американському, справді поступово руйнували нервову систему вразливої людини, талановитого майстра.

Без найменшої симпатії змальовано англійського письменника Форда Медокса Форда (власне Форда Медокса Гюффера), нащадка давньої буржуазної родини, Його англійська бундючність так запам'яталася Хемінгуею, що переважила в його пам'яті й те добре, чим Форд Медокс Форд намагався зарадити юному початківцеві, всіляко сприяючи виданню його перших оповідань.

Зовсім інакше згадано про зустріч із художником Паскеном (Пасхіним), що, на відміну від Форда, з мудрою іронією ставився і до світу, і до своєї персони. Саме така філософія — праця, стоїцизм, мудрість, іронічність — найбільше імпонувала Хемінгуею протягом усього життя.

Книжку про молоді роки, приведені в Парижі, писала зріла, мудра людина — це видно в оцінках життя, і в ставленні до людей, і в поглядах на мистецтво. Провідною і переконливою залишається головна думка автора: людині для щастя необхідна праця, зосередженість, свобода і тепло тих, кого любиш. Багатство і світ багатих здатні лише занапастити талант людини, позбавиш її щастя.

Хемінгуей наголошує в цьому творі на значенні російської літератури для формування його світогляду і творчої манери. Надзвичайно щиро й тепло згадує він доброго генія своєї паризької юності Сільвію Бійч, яка не лише була щедрим другом, а й відкрила юнакові багатий світ російської класики.

Острови в океані

На відміну від «Свята, що завжди з тобою» Е. Хемінгуей не вважав «Острови в океані» твором завершеним і готовим до друку. Точна дата, коли він розпочав роботу над ним, — невідома. Вперше про цей твір згадано 1948 p.: в листі до свого видавця Чарлза Скрібнера Хемінгуей писав, що задумав велику книжку про війну на землі, на воді і в повітрі. Саме тоді він працював над частиною про море, яка мала охоплювати період з 1936 по 1944 рр, Хемінгуей писав Скрібнеру, що робота йде дуже повільно, бо він себе погано почуває, а хоче написати цю книжку якнайкраще. Згодом Хемінгуей відклав на якийсь час роботу над цим твором і почав писати оповідання про випадок на полюванні, яке переросло у роман «За річкою, в затінку дерев». До останніх днів життя письменник час від часу повертався до роботи над своїм найбільшим твором. В 1960 р. він давав читати Хотчнеру «морську частину» — розповідь про те, як на Багамських островах Томас Хадсон з командою катера переслідував німецьких підводників. Це й було третьою, останньою, частиною незавершеного рукопису. За життя Хемінгуей ніколи не друкував навіть фрагментів з цієї книжки. Через кілька років після смерті Хемінгуея вдова письменника Мері береться за редагування і видання незавершених рукописів. За її свідченням, вона керується двома принципами: «Якість друкованого має, як мінімум, відповідати тому, що Хемінгуей видав за життя… Якщо на обкладинці написано «Хемінгуей», то це має бути проза Хемінгуея і нікого іншого: жодної чужої фрази. Можна розставити коми і поділити довгі речення на короткі. Але не можна дозволяти ніяких змін».

У 1970 р. роман «Острови в океані» побачив світ.