Розділ «Свято, що завжди з тобою»

Якщо ти мав щастя замолоду жити в Парижі, то, хоч де б ти бував згодом, він довіку залишиться в твоєму серці, бо Париж — це свято, що завжди з тобою.

Ернест Хемінгуей, з листа другові, 1950.

Передмова

З причин, цілком достатніх для автора, в цій книжці нічого не сказано про чимало місць, людей, спостережень і вражень. Деяких речей ще не можна розголошувати, а деякі всім відомі, про них багато писали й, безсумнівно, писатимуть ще.

Тут не згадується про стадіон «Анастазі», де ринг був у саду, столики стояли просто під деревами, а офіціантами були боксери. Не згадується ні про тренування з Ларрі Гейнсом, ні про славнозвісні двадцятираундові бої в Зимовому цирку. Ні про таких добрих друзів, як Чарлі Суїнні, Білл Берд і Майк Стрейтер, ні про Андре Массона та Міро. Не згадується й про наші подорожі до Шварцвальду, про цілоденні прогулянки в улюблених гаях навколо Парижа. Було б дуже добре, якби все воно увійшло в книжку, але поки що доведеться обійтись без цього.

Коли читач хоче, він може вважати цю книжку белетристичною. Але трапляється, що й така белетристика проливає якесь світло на те, про що доти писали як про реальність.

Ернест Хемінгуей. Сан-Франсіско-де-Паула, Куба, 1960

Затишне кафе на площі Сен-Мішель

А потім погода зіпсувалась. Одного дня почало дощити, і то був кінець осені. На ніч нам доводилося зачиняти вікна від дощу, й холодний вітер обносив листя з дерев на площі Контрескарп. Листя лежало пожовкле, намокле, і вітер шмагав дощем великий зелений автобус на кінцевій зупинці, а в «Кафе аматорів» набивалося повно народу, і вікна його пітніли зсередини від духоти й тютюнового диму. Це було безрадісне, брудне кафе, в ньому збиралися п'яниці з усього кварталу, і я не ходив туди, бо там стояв сморід немитих людських тіл і кислого перегару. Завсідники й завсідниці «Аматорів» були п'яні весь час — цебто весь час, поки мали гроші, — і здебільшого від вина, яке вони замовляли півлітровими чи літровими пляшками. Відвідувачам пропонувалися всілякі аперитиви з дивними назвами, але мало хто дозволяв собі замовляти їх — хіба що чарочку для початку, щоб дужче брало вино. П'яниць жіночої статі тут називали poivrottes, що означає «алкоголічки».

«Кафе аматорів» було вигребом вулиці Муфтар, тієї чудової, вузької, завжди людної торгової вулиці, що виходить на площу Контрескарп. Убиральні без сидінь у старих будинках — по одній на кожному поверсі коло сходів, з цементними підвищеннями у формі підошов обабіч отвору, щоб locataire[8] не послизнувся, — з'єднувалися з вигребами, вміст яких викачували вночі в асенізаційні бочки. Влітку при відчинених вікнах нас діймав шум насосів, і в повітрі ширився важкий сморід. Асенізаційні бочки були пофарбовані в коричневий і шафрановий кольори, і в місячному сяйві валка цих циліндрів на колесах, що їх тягли коні по вулиці Кардинала Лемуана, нагадувала картини Брака. Ніхто, однак, не викачував вмісту «Кафе аматорів», і смердючі завсідники його не мінялись, як не мінявся зміст пожовклого, засидженого мухами оголошення, — яке ніколи ніхто не читав, — про передбачені законом покарання за появу в публічному місці в нетверезому стані.

З першими холодними зимовими дощами раптом проступав назовні смуток міста, і вже не було більше високих білих будинків, а тільки мокра чорнота під ногами й зачинені двері крамничок — з цілющим зіллям, канцелярським приладдям, з газетами, — а потім двері приймальні дипломованої акушерки та готелю, в якому помер Верлен і в якому, на горішньому поверсі, був номер, де я працював.

На горішній поверх вели шість чи вісім сходових маршів, там було дуже холодно, і я знав, скільки коштує пучок хмизу, три жменьки перев'язаних дротом соснових скіпок завдовжки з піволівця, що мають від того хмизу зайнятись, і оберемок сирих дров — паливо, потрібне для того, щоб обігріти кімнату. Тож я перейшов вулицю і крізь завісу дощу подивився, чи в готелі хтось топить і чи добра тяга. Але димарі не курились, і я подумав, що димохід холодний, тяги не буде, кімната тільки наповниться димом, і дрова згорять даремно, а разом з ними й гроші, — і пішов собі далі під дощем. Я проминув ліцей Генріха IV й старовинну церкву Сент-Етьєн-дю-Мон, перетнув площу Пантеону, де завжди гуляють вітри, звернув, шукаючи захистку, праворуч, вийшов, нарешті, на підвітряний бік бульвару Сен-Мішель, проминув музей Клюні, перейшов бульвар Сен-Жермен і на площі Сен-Мішель увійшов до кафе, яке давно вподобав.

Це було гарне кафе, тепле, чисте й привітне. Я повісив свого старого плаща на вішалку, щоб він просох, поклав приношеного капелюха на полицю над лавою і замовив café au lait[9] Офіціант приніс каву, я вийняв з кишені записника та олівець і заходився писати. Я писав про життя десь у Мічігані, а що день був непогідний, холодний, вітряний, то й в оповіданні він виходив такий самий. Я вже не раз зустрічав кінець осені — дитиною, підлітком, юнаком — і знав, що в різних місцях про неї пишеться по-різному — де краще, а де гірше. Певно, це і є те, що зветься пересадженням у новий грунт, думав я, і людям воно, мабуть, потрібне так само, як рослинам. В оповіданні хлопці пили, тож і я відчув спрагу й замовив ром «Сент-Джеймс». Того холодного дня він видався мені особливо смачним, і, пишучи далі, я з насолодою відчував, як чудовий мартініканський ром зігріває тіло й душу.

До кафе ввійшла дівчина й сіла за столик біля вікна. Вона була вродлива, її свіже обличчя сяяло, мов щойно викарбувана монета, якщо тільки монети карбують із гладенької, обмитої дощем шкіри, а її волосся, чорне, як воронове крило, лягало навскіс на щоку.

Я задивився на неї, переймаючись хвилюванням і збудженням. Я б залюбки ввів її у це оповідання чи кудись-інде, але вона сіла так, щоб їй видно було вулицю і вхід до кафе, і я зрозумів, що вона когось чекає. Тож я знову почав писати.

Оповідання писалося само собою, і я насилу встигав за ним» Я замовив ще чарку рому «Сент-Джеймс» і поглядав на дівчину щоразу, як підводив голову чи застругував олівець, скидаючи стружки в блюдце під чаркою.

Я побачив тебе, красуне, і тепер ти моя, хоч ти й чекаєш когось іншого і хоч я, напевне, більше ніколи тебе не побачу, думав я. Ти належиш мені, і весь Париж належить мені, а я належу цьому записникові й цьому олівцеві.

Потім я знов заходився писати й заглибився в оповідання, занурився в нього з головою. Тепер уже оповідання не писалося само собою, тепер писав його я, не підводячи голови, забувши про час, не думаючи, де я, й не замовляючи більше рому «Сент-Джеймс». Ром «Сент-Джеймс» набрид мені, хоч я про нього не думав. Нарешті оповідання було закінчено, і я відчув, що дуже втомився. Я перечитав останній абзац, а тоді підвів голову, щоб іще раз глянути на дівчину, але вона вже пішла. Сподіваюсь, вона пішла з гарним хлопцем, подумав я. А проте мене пойняв сум.

Я згорнув записник з оповіданням, сховав його до внутрішньої кишені й попросив офіціанта принести дюжину portugaises[10] і півкарафи сухого білого вина. Закінчивши оповідання, я завжди відчував смуток, і радість, і якусь порожнечу, немов після любощів. Я був певен, що оповідання вийшло дуже добре, але наскільки — я побачу, тільки прочитавши його завтра.