Розділ «Острови в океані»

— Це діло якраз для тебе.

— А то ні. Я ж його ось уже другий рік вивчаю, набираюся досвіду.

— З чого це, Віллі, тобі сьогодні такий чорний дур у голову зайшов? — спитав Томас Хадсон.

— Не знаю. Я з ним прокинувся.

— Слухай, піди-но ти до камбуза, подивись, чи охолов мій чай, і принеси його сюди. Антоніо патрає рибину. То зроби мені, будь ласка, й бутерброд, гаразд?

— Авжеж. Який бутерброд?

— З горіховим маслом та цибулею, якщо її ще багато.

— Слухаюсь, з горіховим маслом та цибулею. Буде зроблено, сер.

— І постарайся позбутись оцього свого дуру.

— Слухаюсь, сер. Нема вже дуру, сер.

Коли він пішов, Томас Хадсон сказав:

— Ти б не заїдався з ним, Генрі. Мені цей сучий син дуже потрібний, він чудово знає своє діло. А це на нього просто сказ напав.

— Та я й так намагаюся з ним по-доброму. Але це дуже важко.

— Ну, то намагайся краще. Ти дрочив його отими двадцятьма центами.

Томас Хадсон дивився вперед на тихе море й на такий безневинний з вигляду, але смертельно небезпечний риф ліворуч по борту. Він любив проходити попід самим краєм того підступного рифу, стоячи біля штурвала спиною до сонця. То була немовби винагорода за ті рази, коли йому доводилося вести судно проти сонця, та й за чимало інших речей.

— Пробач, Томе, — сказав Генрі. — Я стежитиму за всім, що кажу і що думаю.

З'явився Віллі з холодним чаєм у пляшці від рому, обгорнутій паперовим рушником, що його тримали дві гумові стрічки.

— Чай холоднющий, шкіпере, — мовив він. — А я його ще й заізолював. — Тоді подав Томасові Хадсону бутерброд, загорнутий у клапоть паперового рушника. — Одне з найвищих досягнень бутербродного мистецтва. Проходить під назвою «Гора Еверест, спеціального призначення». Тільки для командувачів.

Повітря було непорушне, і Томас Хадсон навіть на містку почув дух спиртного.

— Тобі не здається, що ще трохи зарано, Віллі?