Розділ «Острови в океані»

— Прошу тебе, Томе. Якщо ти не заперечуєш.

— Я вже сказав, що згоден.

— Пробач, Томе. Але я подумав, що провідник таки міг завести шхуну туди. Ми ж самі колись заходили в ту протоку.

— А потім мусили повернути назад.

— Я знаю. Та коли вітер ущух, їм довелося поспіхом шукати схованки. А нам же ніяк не можна їх проминути.

— Твоя правда. Але ми йдемо надто далеко звідти, і навряд чи ти зміг би побачити щоглу. Та й вони напевне замаскували б її мангровим гіллям, щоб не видно було з повітря.

— Я знаю, — із суто іспанською впертістю правив своєї Хіль. — Але в мене зіркі очі, і цей бінокль дає дванадцятикратне збільшення, і день сьогодні ясний, так що далеко видно…

— Та я ж уже сказав: гаразд.

— Я знаю. Але я хотів пояснити.

— Ти й пояснив, — сказав Томас Хадсон. — А якщо ти справді побачиш ту щоглу, можеш начіпляти на неї земляних горіхів і застромити мені в гузно.

Хіль трохи образився, але потім розважив, що це дотепно, особливо про земляні горіхи, і почав так напружено видивлятися на мангрові хащі, що очі його мало не влазили в бінокль.

Тим часом Томас Хадсон вже розмовляв унизу з Віллі й позирав то на море, то на берег. Його завжди дивувало, як звужується круговид, коли спускаєшся з містка, і, поки нанизу все йшло гаразд, вважав за безглуздя бути там, а не на своєму посту. Він намагався постійно підтримувати належні людські стосунки з командою й уникати ідіотизму «безнаглядного нагляду». Та разом з тим передавав дедалі більше влади Антоніо, що був куди кращий за нього як моряк, та Арі, що був куди кращий за нього як людина. Вони обидва кращі за мене, думав він, а проте командувати й далі повинен я, спираючись на їхні знання, хист і вдачу.

— Віллі, — мовив він. — Як тобі насправді?

— Ти пробач, що я так дурів. Але зі мною щось таки негаразд, Томе.

— Ти знаєш правила щодо пиття, — сказав Томас Хадсон. — Нема ніяких правил. І я не хочу вдаватися до смердючого словоблудства про честь і всяке таке інше.

— Розумію, — мовив Віллі. — Тобі відомо, що я не п'яниця.

— П'яниць ми на борт не беремо.

— Тільки Пітерса.

— Ми його не брали. Нам його дали. До того ж він має свою біду.

— Віскі — ось його біда, — сказав Віллі. — І дуже скоро ця його триклята біда стане й нашою.