Розділ «Острови в океані»

— Та й невже він після всього того не зголодніє?

— А ти б не зголоднів?

Саме в цю мить у дверях бару з'явився найвищий чоловік, якого Томас Хадсон будь-коли знав, і найвеселіший, і з найширшими плечима та найкращими манерами. Зайшов з усмішкою на обличчі, що навіть цього холодного дня було рясно зрошене потом, і з вітально піднесеною рукою. Він був такий великий, що всі в барі неначе враз поменшали на зріст, і мав дуже приємну усмішку. На ньому були старі сині штани, проста селянська сорочка й сандалі на мотузяній підошві.

— Томе, — сказав він, — здоров, шалапуте. Ми все їздили шукали краль. — У барі, де вітру не було, його гарне обличчя спітніло ще дужче. — Педріко, мені те саме, що й у них. Подвійну порцію. Або й ще більшу. Уявляєш, Томе, заходжу й бачу — ти. Ой, зовсім забув. Зі мною ж Цнотлива Ліл. Іди сюди, моя голубонько.

Цнотлива Ліл саме зайшла в другі двері. Найкращий вигляд вона мала, коли сиділа біля стойки в дальшому кінці, де видно було тільки її вродливе смагляве обличчя, а огрядність розповнілого тіла приховувало поліроване дерево стойки. А тепер, ідучи від дверей до стойки, вона не мала де сховати своє тіло, тому пронесла його через бар як могла швидко, хоча й без видимого поспіху, і вмостилася на табуреті, з якого щойно встав Томас Хадсон. Цей хід посунув його на сусідній стілець праворуч і забезпечив їй прикриття з флангу.

— Добридень, Томе, — мовила вона й поцілувала Томаса Хадсона. — Цей Генрі просто нестерпний.

— Та який же я нестерпний, моя голубонько, зовсім ні, — озвався до неї Генрі.

— А я кажу, нестерпний, — не вгавала вона. — І щоразу, як я тебе бачу, стаєш дедалі нестерпніший. Томасе, хоча б ти захистив мене від нього.

— А чого це він такий нестерпний?

— Та захотілось йому однієї крихітки, за якою він аж умліває, а та крихітка не може сьогодні піти з ним. Але якби й могла, то однаково не пішла б, бо вона боїться, що він такий величезний і важить двісті тридцять фунтів.

Генрі Вуд почервонів, спітнів ще дужче й сьорбнув добрячий ковток дайкірі.

— Двісті двадцять п'ять, — мовив він.

— А що я казав? — обізвався смаглявий молодик. — Хіба я не точно так казав?

— А хто тебе просив щось комусь казати? — спитав його Генрі.

— Дві паскуди. Дві стервози. Дві роздовбані портові лахудри. Дві сучки, що тільки й думають про гроші. Ми кладемо цих сучок і робимо своє діло. Тоді міняємося й починаємо спочатку. З палуби на палубу. Та досить було мені сказати одне дружнє, співчутливе слово, як я вже, бачте, не джентльмен.

— Вони й справді були не дуже… — сказав Генрі й знов почервонів.

— Не дуже? Та їх слід би облити бензином і підпалити.

— Який жах! — мовила Цнотлива Ліл.

— Ото щоб ви знали, пані, — сказав смаглявий молодик. — Я такий.

— Віллі, — звернувся до нього Генрі. — Може, дати тобі ключ від «гріховного дому», і ти підеш подивишся, чи там все гаразд?