Розділ «Острови в океані»

— То скільки все-таки? — спитав Генрі.

— Здається, по чотири.

— А перед тим що пив?

— Поки їхав до міста — одного «Тома Коллінза».

— А вдома?

— Та чимало.

— Ти просто мерзенний п'янюга, — сказав Віллі. — Педріко, ще три подвійних заморожених дайкірі і що захоче дама.

— Un highbalito con agua mineral[109], — попросила Цнотлива Ліл. — Томмі, ходім зі мною, сядемо з того краю стойки. Вони не люблять, коли я тут сиджу.

— Ану їх к бісу, — сказав Віллі. — Ми такі давні друзі й так рідко бачимося, то щоб нам з тобою не вільно було випити там, де ми хочемо. К бісу ці дурниці.

— Авжеж, ти тут цілком на місці, моя голубонько, — докинув Генрі. Тоді побачив біля стойки двох плантаторів, знайомих його батька, і, не чекаючи замовленого коктейлю; подався до них.

— Вважайте, що його вже нема, — сказав Віллі. — Тепер він і про ту карлицю забуде.

— Він дуже неуважний, — мовила Цнотлива Ліл. — Страшенно неуважний.

— Бо отак ми живемо, — сказав Віллі. — Тільки те й робимо, що шукаємо розваг задля самих розваг. А їх, хай їм чорт, теж треба шукати вміючи.

— А от Том не неуважний, — мовила Цнотлива Ліл. — Том сумний.

— Облиш свою маячню, — сказав їй Віллі. — Чого це ти розпатякалась? Той, бач, неуважний, а той сумний. А то я був жахливий. Ну й що? З чого б то якась шльондра мала судити про людей? Чи ти не знаєш, що тобі належить бути веселою?

Цнотлива Ліл заплакала — справжніми слізьми, ще більшими й ряснішими, ніж ті, що їх ллють у кіно. Вона могла будь-коли отак заплакати: і якщо захочеться, і якщо потрібно, і якщо хтось образить.

— Ця шльондра плаче такими слізьми, якими й моя мати ніколи не плакала, — мовив Віллі.

— Віллі, не смій мене так називати.

— Годі, Віллі, — сказав Томас Хадсон.

— Віллі, ти жорстокий, лихий чоловік, і я терпіти тебе не можу, — мовила Цнотлива Ліл. — Просто дивно, чому такі люди, як Томас Хадсон і Генрі, знаються з тобою. Лихий ти чоловік, і язик у тебе паскудний.