Розділ «Острови в океані»

— Ти ж дама, — сказав Віллі. — Тобі не личить говорити такі слова. Назвати когось паскудним — це вже образа. Однаково що плюнути на кінець сигари.

Томас Хадсон поклав руку йому на плече.

— Пий собі, Віллі. Всім нам невесело на душі.

— Генрі весело. От сказати б йому те, що ти сказав мені, то враз би стало сумно.

— Ти ж сам мене спитав.

— Та не про те мова. А от чому ти досі не виплеснув із себе те кляте горе? Чому вже два тижні носиш його на душі?

— Горя не виплеснеш.

— То ти плекаєш його в собі, — сказав Віллі. — От уже не думав, що ти такий клятий горелюб.

— Годі, Віллі, мені це не потрібне, — спинив його Томас Хадсон. — Я дуже тобі вдячний, але розраджувати мене ні до чого.

— Ну-ну, плекай собі своє горе. Але добра з того не буде. Можеш мені повірити, я сам скуштував цієї капості донесхочу.

— Я теж, — сказав Томас Хадсон. — Так що не пускай бульки.

— Он як? То, мабуть, у тебе міцніші нерви. Але останнім часом вигляд ти маєш досить потовчений.

— Просто багато п'ю і дуже стомився, а відпочити ще не встиг.

— Від твоєї щось чути?

— Аякже. Три листи.

— Ну і як?

— Гірше й бути не може.

— Он як, — сказав Віллі. — Ну що ж, плекай і це, хоч щось та матимеш.

— Я й так щось маю.

— Ще б пак. Кота Бойза, що закоханий у тебе. Знаю, бачив. Як він там, той старий волоцюга?