Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Мабуть, він не може відійти.

— Тоді відходитимемо самі. Біс із ним.

— Він прийде, як тільки зможе, — сказав Роберт Джордан. — Ми його зараз побачимо.

— Я чомусь його не чую, — сказав Агустін. — Вже давно. Ні.

Ось! Слухай! Ось він! Це він.

Обізвався — так-так-так-так-так — короткою чергою кавалерійський автомат, тоді ще раз, тоді ще.

— Він, він, хай йому біс, — сказав Роберт Джордан.

Він поглянув у високе безхмарне синє небо, де летіли все нові й нові літаки, і подивився на Агустіна, що теж підвів голову. Потім він перевів погляд униз, на зруйнований міст і на дорогу за ним, ще й досі порожню, закашлявся, сплюнув і прислухався до тріскотняви станкового кулемета, що знову чулася з-за закруту дороги. Звук линув із того ж місця, що й раніше…

— А що це? — спитав Агустін. — Що це за лайно?

— Це чути ще відтоді, як я підірвав міст, — сказав Роберт Джордан.

Він знову подивився вниз, на міст і річку, що видніла крізь пролам посередині, де шматок помосту висів, ніби обірваний сталевий фартух. Чути було, як перші літаки вже скидають бомби на міжгір'ї, а з боку Сеговії летіли й летіли ще. Все небо тепер гуло їхніми моторами, а придивившись уважніше, він побачив і винищувачів, що супроводжували ескадрильї; маленькі, ніби іграшкові, вони кружляли над бомбардувальниками у височині.

— Мабуть, позавчора вони на той бік не літали, — сказав Прімітіво. — Завернули, певно, на захід — і назад. Якби наші побачили їх, то не розпочинали б наступу.

— Того разу їх не було стільки, — сказав Роберт Джордан.

У нього було таке почуття, ніби на його очах щось почалося нормально й природно, тоді стало помножуватися у великі, величезні, гігантські відображення. Ніби кинув камінчик у воду, а кола від нього почали розбігатися, розростатися, обертатися на ревучу лавину припливної хвилі. Чи ніби ти крикнув, а луна повернула твій голос оглушливим гуркотом грому, і в громі тому була смерть. Чи ніби ти вдарив одну людину, і та впала, а навколо, скільки сягав зір, почали зводитись інші люди, в повному бойовому спорядженні. Він був радий, що він зараз не з Гольцом там, у міжгір'ї.

Лежачи поряд з Агустіном, дивлячись, як летять літаки, прислухаючись, чи не стріляють позаду, стежачи за шляхом, де, він знав, щось з'явиться скоро, тільки не знати, що саме, він і досі не міг отямитися з подиву, що не загинув під час вибуху. Він так приготувався до загибелі, що тепер усе, що діялося, здавалось йому нереальним. Треба скинути з себе це, подумав він. Треба цього позбутись. Мені сьогодні ще багато, багато треба зробити. Але позбутися не щастило, і все довкола — він сам усвідомлював це — було як уві сні.

Ти наковтався диму, ось у чому річ, сказав він собі. Але він знав, що річ не в цьому. Він твердо відчував нереальність усього за незаперечною, здавалося б, реальністю; він обводив поглядом міст, убитого вартового на дорозі, камінь, за яким лежав Ансельмо, Фернандо, що простятся під схилом, і гладеньку, темну смугу шосе до нерухомого ваговоза, але все, як і раніше, здавалося нереальним.

Нісенітниця, сказав він собі, просто тобі трохи наморочиться в голові, й це звичайна реакція після великої напруги. Опануй себе.

Тут Агустін схопив його за плече й показав пальцем на той бік ущелини, і він глянув і побачив Пабло.

Пабло вибіг із-за закруту дороги, коло стрімкої скелі, за якою дорога зникала з очей, зупинився, прихилився до стіни і, обернувшись в той бік, звідки вибіг, почав стріляти. Роберт Джордан бачив, як Пабло, невисокий, кремезний, без шапки, стоїть, прихилившись до скелі, з автоматом у руках, і бачив, як поблискують на сонці, вилітаючи, мідні гільзи. Вони бачили, як Пабло присів навколішки й пустив іще одну чергу. Потім він повернувся й, не оглядаючись, пригнувши голову, присадкуватий, кривоногий, моторний, побіг просто до мосту.

Роберт Джордан відштовхнув Агустіна вбік, притис ложе кулемета до плеча й почав наводити його на закрут дороги. Його автомат лежав поряд. На такій відстані з нього важко було влучити.