Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Тепер уже зовсім близько були коні, прив'язані до дерев, сонце освітлювало їх крізь віття сосон, і вони крутили головами й хвицалися, відганяючи гедзів, і потім Роберт Джордан побачив Марію, і за мить він обіймав її міцно-міцно, зсунувши кулемета набік, так що розтруб врізався йому під ребро, а Марія все казала:

— Ох, Роберто! Ох, ти!

— Так, зайчику. Мій любий, любий зайчику. Тепер ми підемо.

— Це правда, що ти тут?

— Так, так. Усе правда. Ох, ти!

Він ніколи раніше не думав, що під час бою можна пам'ятати про жінку; що хоч би часткою своєї свідомості можна пам'ятати про неї і линути до неї; що можна відчувати, як її маленькі круглі груди притискаються до тебе крізь сорочку; що вони, ці груди, можуть пам'ятати про них обох навіть у бою. Але це було так. І це було, думав він, дуже добре. Дуже, дуже добре. Ніколи б я не повірив у це. І він пригорнув її до себе ще раз міцно-міцно, але не глянув на неї, а потім поплескав її там, де ніколи не плескав доти, й сказав;

— Сідай! Сідай! Стрибай у сідло, guapa.

Коней уже відв'язували, і Роберт Джордан віддав ручного кулемета Агустінові, закинув за спину свого автомата, переклав гранати з кишень у сідельні сакви, ввіпхнув один порожній рюкзак у другий і прив'язав ззаду до свого сідла. Потім підійшла Пілар, вона так засапалася, біжачи вгору, що не могла говорити, а лише показувала на мигах.

Пабло засунув у сакви три шворки, якими раніше путав коней, випростався й сказав:

— Que va, жінко? — Але вона тільки кивнула головою, і потім усі почали сідати на коней.

Робертові Джордану припав той самий сірий, якого він уперше побачив на снігу вчора вранці і, стискуючи йому боки шенкелями, він відчував, що це добрячий кінь. Джордан був у сандалях на мотузяній підошві, і стремена були йому закороткі; автомат стирчав за спиною, кишені — повні патронів, і він міцно сидів у сідлі, тримаючи напнуте повіддя під пахвою, заряджав вистріляний магазин і дивився, як Пілар видиралася на імпровізоване сидіння поверх великого клунка, прив'язаного до сідла буланої.

— Кинь ти це, ради бога, — сказав Прімітіво. — Впадеш звідтіля, та й кобилі не потягти стільки.

— Прикуси язика, — мовила Пілар. — Завдяки цьому ми живі будемо.

— Ти всидиш так, жінко? — запитав Пабло; він сидів у жандармському сідлі на гнідому жеребці.

— Що я, гірша за мандрівного крамаря, туди його й розтуди? — сказала Пілар. — Як поїдемо, старий?

— Прямо вниз, через дорогу. Потім угору отим схилом і далі лісом.

— Через дорогу? — запитав Агустін, який крутився біля нього, лупцюючи м'якими парусиновими черевиками тверде й непіддатливе черево коня, одного з тих, що Пабло привів уночі.

— Так, друже. Іншого шляху тут нема, — мовив Пабло.

Він передав йому повіддя одного з трьох в'ючаків. Двох інших мали повести Прімітіво й циган.

— Ти можеш їхати останнім, якщо хочеш, Ingles, — сказав Пабло. — Ми перескочимо через дорогу трохи вище, туди їхня maquina не досягне. Але поїдемо поодинці й з'їдемося вже згодом нагорі, поблизу перевалу.