Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Де сидиш, там і сиди, — сказала Пілар. — Скількох вбили?

— Pues ми — п'ятьох. І тут двоє. Не бачиш? Он на тому кінці ще один лежить. Туди дивися, на міст, будку бачиш? Дивися! Ну, бачиш? — Він показав пальцем. — І там, на нижньому посту, ще було восьмеро для Пабло. Я туди ходив у розвідку, мене Inglés посилав.

Пілар щось пробурмотіла. Потім сказала сердито:

— Що таке з тим Inglés? Що він там, матері його, марудиться під цим мостом? Vaya mandanga! [142] Підриває він його чи заново зводити збирається?

Вона підвела голову й побачила Ансельмо, що зіщулився за придорожнім каменем.

— Гей, viejo! — закричала вона. — Що таке з твоїм Inglés, туди його розтуди?

— Заспокойся, жінко, — обізвався Ансельмо, легко, але міцно тримаючи кінець дроту. — Він закінчує свою роботу.

— Та чому ж так довго, скажи ти мені, заради послідущої шльондри?

 Es muy concienzudo! [143] — прокричав Ансельмо. — Це робота наукова.

— Туди і розтуди всяку науку! — люто кинула Пілар циганові.— Хай ця паскудна мармиза підриває швидше — і кінець. Маріє! — загорлала вона своїм могутнім голосом, обернувшись до лісу. — Твій Inglis… — і тут полився цілий потік непристойної лайки на адресу Джордана та його гаданих дій під мостом.

— Вгамуйся, жінко! — крикнув Ансельмо з шосе. — Ти не знаєш, скільки в нього там мороки. Але він уже закінчує.

— Хай його чорти вхоплять, — палахкотіла Пілар. — Тут головне, щоб швидше.

І тут вони почули постріли за далеким закрутом дороги, де Пабло втримував захоплений ним пост. Пілар перестала лаятися й прислухалась.

— Ай-ай, — сказала вона. — Ай-я-яй. Ось воно!

Роберт Джордан теж почув те саме в ту мить, коли викинув моток дроту на міст і, підтягуючись, почав вилазити сам. Коли він поставив коліно на залізний край, а руками вже схопився за верхню перекладину, до нього долинула кулеметна черга з боку нижнього поста. Це стріляв не Паблів автомат. Роберт Джордан виліз, устав, перехилився через поручні і, швидко розмотуючи дріт, пішов мостом уздовж поручнів.

Він ішов і слухав постріли, і йому здавалося, що вони відлунюють у нього в животі, ніби відбиваються від діафрагми. Тепер стрілянина наче наблизилась, але Роберт Джордан усе йшов і тільки оглядався назад через плече. Та на дорозі за мостом було порожньо, не видно було ні танків, ні машин, ні людей. На ній ще було порожньо, коли він пройшов півшляху до будки вартового. На ній ще було порожньо, коли він пройшов три чверті шляху, обережно ведучи дріт за поручнями, і на ній ще було порожньо, коли він обминав будку, далеко відставивши руку, Щоб дріт не зачепився за залізні закрути поручнів. Потім він обернувся і почав швидко задкувати дорогою понад нешироким рівчаком, як футболіст, що готується взяти довгу передачу, і весь час злегка натягуючи дріт, і, коли він майже порівнявся з Ансельмо, на дорозі за мостом ще було порожньо.

Потім він почув позаду гудіння машини, що все ближчало, і, озирнувшись, побачив великий ваговоз, що виїжджав на дорогу згори; намотавши кінець дроту на руку, він крикнув Ансельмо: «Підривай!» — і міцно вперся п'ятами в землю, і всім тілом відкинувся назад, натягуючи щосили дріт, обмотаний довкола зап'ястка, а гудіння ваговоза позаду все ближчало, а попереду була дорога, і на ній убитий вартовий, і довгий міст, а за мостом знову дорога, й досі порожня, і раптом розлігся оглушливий грім, і середина мосту знялась угору, як хвиля, що розпліскується, і гарячий повітряний шквал обпік його, коли він кинувся долілиць у рів, обхопивши міцно руками голову. Він уткнувся обличчям у кам'янисту землю і не бачив, як міст осів знову, тільки знайомий жовтий запах долетів до нього з їдким димом і посипався дощ сталевих уламків.

Потім уламки перестали сипатися, і він був живий, і він підвів голову й глянув на міст. Середини мосту не було. Навколо лежали покручені шматки сталі, метал вилискував на свіжих зламах. Ваговоз зупинився за сотню ярдів від мосту. Шофер і двоє солдатів, що їхали з ним, бігли до отвору дренажної труби, що чорнів коло дороги.

Фернандо лежав на тому самому місці й ще дихав. Руки його були притиснуті до боків, пальці розчепірені.

Ансельмо лежав долілиць за білим придорожнім каменем. Ліва рука підігнулася під голову, права була витягнена вперед. Дротяний зашморг ще й досі був у нього на кулаці. Роберт Джордан схопився на ноги, перебіг через дорогу, став біля старого навколішки й переконався, що той мертвий. Він не перевернув його на спину, щоб подивитися, куди поцілив шматок сталі. Старий був мертвий, тож однаково.