Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

І тоді вони почули гуркіт літаків.

Марія давно вже була з кіньми, але їй із ними не було спокійно. І їм із нею теж. Звідси, з лісу, вона не бачила шляху, і мосту теж не бачила, і коли знялася стрілянина, вона обняла за шию гнідого жеребця з білою зіркою на лобі, якого не раз пестила й частувала ласими шматками, поки коні стояли в лісовій загороді поблизу табору. Але її хвилювання передалося гнідому, і він неспокійно крутив головою, роздимаючи ніздрі на стрілянину й гранатні вибухи. Марія не могла встояти на місці і весь час ходила навколо коней, погладжуючи їх, поплескуючи, а вони полохалися ще більше.

Прислухаючись до стрілянини, вона намагалася не думати про неї як про щось страшне, а просто пам'ятати, що там, унизу, — Пабло з новими людьми, а вище — Пілар зі своїми і що вона не повинна боятися чи тривожитись, а повинна непохитно вірити Робертові. Але їй це не вдавалось, і звуки пострілів унизу й далі, за мостом, і глухий гуркіт бою, що долинав із міжгір'я, наче відгомін далекої бурі, то сухим розкотистим потріском, то гучним ухканням бомб, — все це було таке страшне, що аж перехоплювало віддих.

Потім нараз вона почула знизу, зі схилу, могутній голос Пілар, що кричав їй щось брутальне, чого вона не могла зрозуміти, і вона подумала: о господи, ні, ні. Не треба такого казати, коли він у небезпеці. Не треба нікого ображати й ризикувати даремно. Не треба дратувати долю.

Потім вона почала молитися за Роберто швидко й машинально, як, бувало, молилася в школі, бурмочучи молитви скоромовкою й відлічуючи їх на пальцях лівої руки, по десять разів кожну з двох молитов. Потім міст злетів у повітря, й розлігся оглушливий вибух, і один кінь знявся дибки і так шарпонув головою, що оброть луснула, і кінь метнувся в гущавину. Але Марії таки вдалося спіймати його й привести назад, він тремтів, спотикався, груди потемніли від поту, сідло з'їхало набік, і, ведучи його назад через ліс, вона знову почула стрілянину внизу й подумала: далі я не можу так. Я не можу жити, не знаючи, що там. Я не можу дихнути, і в роті мені пересохло. І я боюсь, і з ме-ве нема ніякої користі, тільки полохаю коней, і цього коня мені пощастило впіймати лише випадково, бо він збив набік сідло, наскочивши на дерево, і заплутався в стремені, але сідло я зараз підправлю і — о господи, що ж мені робити! Я не можу далі.

Господи, зроби так, щоб з ним нічого не сталося, бо вся моя душа і вся я сама там, на мості. Я знаю, перше — це Республіка, а друге — те, що ми мусимо виграти війну. Але, пресвята, ясна діво, спаси мені його, і я завжди буду чинити, як ти звелиш. Адже я не живу. Мене більше нема. Я тільки в ньому і з ним. Збережи мені його, тоді і я житиму й робитиму все на догоду тобі, і він мені не заборонить. І це не буде проти Республіки.

О, прости мені, бо я заплуталася. Я зовсім заплуталася. Але, як ти мені його збережеш, я ніколи не грішитиму. Я робитиму й те, що звелить він, і те, що звелиш ти. Я подвоюсь і робитиму все. Але отак лишатися тут і не знати — я не можу більше.

А коли Марія вже знову прив’язала коня, припасувала сідло, розправила попону й нахилилася, щоб затягти тугіше по-пругу, вона раптом почула знизу, з-за дерев, могутній голос Пілар:

— Маріє! Маріє! Твій Ingles цілий. Чуєш? Цілий. Sin novedad.

Марія вхопилася за сідло обома руками, припала до нього стриженою головою й заплакала. Потім знову почула голос Пілар, і відірвалась від сідла, й закричала, задихаючись:

— Чую! Дякую! — Перевела дух і знову закричала: — Дякую! Дуже дякую!

Коли до них долинув гуркіт літаків, усі глянули вгору, і там вони летіли, високо в небі, з боку Сеговії, срібні на тлі неба, і їхнє розмірене гудіння забивало всі інші звуки.

— Вони, — мовила Пілар. — Тільки цього ще бракувало.

Роберт Джордан поклав руку їй на плече, дивлячись угору.

— Ні, Пілар, — сказав він. — Вони не задля нас сюди летять. Для нас вони не мають часу. Заспокойся.

— Ненавиджу я їх!

— Я теж. Але мені вже пора до Агустіна.

Він рушив попід виступом схилу, тримаючись у затінку сосон, і весь час було чути розмірений, безугавний гуркіт моторів, а з-за далекого завороту дороги по той бік зруйнованого мосту долинало кулеметне скрекотання.

Роберт Джордан кинувся на землю поряд з Агустіном, що заліг із своїм кулеметом у молодому сосняку, а літаків у небі все прибувало й прибувало.

— Що там коїться, на тому боці? — спитав Агустін. — Чому Пабло не йде? Хіба він не знає, що мосту вже нема?