Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Держи обережно, але зависати не давай, бо заплутається. Держи легко й міцно, але дуже не тягни, поки не настане час. Comprendes?

— Гаразд.

— Коли настане час тягти, то саме тягни, а не шарпай.

Кажучи це, Роберт Джордан весь час дивився на шосе, яким поверталися рештки загону Пілар. Вони були вже зовсім близько, і він побачив, що Прімітіво й Рафаель ведуть Фернандо. Його, видно, поранило в пах, бо він ішов, притискаючи обома руками те місце, а старий і юнак підтримували його з обох боків. Праву ногу він волік, дряпаючи асфальт рантом черевика. Пілар з трьома гвинтівками дерлася схилом нагору. Роберт Джордан не бачив її обличчя, але голову вона держала якомога вище.

— Як тут у вас? — гукнув Прімітіво.

— Добре. Ми майже закінчили, — відказав Роберт Джордан.

Як у них — не варто питати. Коли він знову оглянувся, всі троє стояли край дорога і Фернандо хитав головою, відмовляючись іти вгору.

— Дайте мені гвинтівку, — почув Роберт Джордан його здушений голос.

— Ні, hombre. Ми тебе поведемо туди, де коні.

— Навіщо мені кінь? — сказав Фернандо. — Мені й тут добре.

Що було далі, Роберт Джордан не почув, бо заговорив із Ансельмо.

— Якщо підійдуть танки — підривай, — сказав він. — Але тільки тоді, коли вони вже в'їдуть на міст. Якщо панцирники — теж підривай. Коли в’їдуть на міст. А решту Пабло зуміє затримати.

— Я не буду підривати, поки ти там, під ним.

— Про мене не думай. Якщо треба буде підривати — підривай. Я прилаштую ще одну дротину і прийду сюди, тоді ми його разом підірвемо.

Він пустився бігцем до середини мосту.

Ансельмо бачив, як Роберт Джордан вибіг на міст — моток дроту на руці, автомат за спиною, плоскогубці на ремінчику біля зап'ястка. Ось він переліз через поручні й зник під мостом. Ансельмо, тримаючи кінець дротини в руці, в правій руці, присів за каменем і дивився вниз, на шосе й на міст. На півдорозі між ним і мостом лежав вартовий, сонце тепер пекло йому в спину — і здавалося, він зовсім осів під потоками проміння й розплатався на гладенькому асфальті шосе. Його гвинтівка лежала поряд, багнет був спрямований на Ансельмо. Старий дивився повз нього, на площину мосту, посмуговану тінями поручнів, і далі, туди, де дорога понад ущелиною завертала ліворуч і зникала з очей за стрімкою скелею. Він подивився на будку вартового на тому кінці мосту, тепер освітленому сонцем, потім, не забуваючи про кінець дроту, затиснутий у руці, повернувся в той бік, де Фернандо ще сперечався з Прімітіво й циганом.

— Киньте мене тут, — сказав Фернандо. — Мені дуже боляче, і кровотеча все не припиняється всередині. Я її відчуваю всередині, коли похитуюся.

— Ми тебе дотягнемо до лісу нагорі,— мовив Прімітіво. — Обійми нас за шию, а ми візьмемо тебе за ноги.

— Не варто, — сказав Фернандо. — Покладіть мене за цим каменем. Тут із мене стільки ж користі, як і нагорі.

— А як же, коли треба буде відходити? — сказав Прімітіво.