Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Добре, що я не забув викласти це як наказ, подумав він.

Йому так легше. Так для нього хоч трохи зменшується гріх. Сподіваюся, що хоч трохи. Я забув, що він казав мені першого дня про вбивство.

— Так, я тобі наказую, — повторив він. — А тепер іди.

— Me voy, — сказав Ансельмо. — Ну, скоро побачимося, Inglés.

— Скоро побачимося, старий, — сказав Роберт Джордан.

Він згадав свого батька на залізничній станції й терпке від сліз прощання з ним і не сказав старому ані «прощавай», ані «щасти».

— Дуло гвинтівки протер? — шепнув він. — А то куля не туди полетить.

— Ще там, у печері,— сказав Ансельмо. — Я їх усі попрочищав шомполом.

— Ну, скоро побачимося, — мовив Роберт Джордан, і старий широкою, легкою ходою пішов між дерев, нечутно ступаючи мотузяними підошвами.

Роберт Джордан ліг на землю, встелену глицею, й почав очікувати першого шурхоту сосон на вітрі, що завжди здіймається на світанку. Він вийняв з автомата магазин і кілька разів відтяг і відпустив затвор. Потім, відтягши його ще раз, перевернув зброю в руках, приклав у темряві дуло до уст і продув його, відчуваючи на язику масний, слизький метал. Тоді поклав автомат на ліву руку затвором догори, щоб туди не залетіла ні глиця, ні порох, і видушив великим пальцем усі патрони з магазина на носовик, якого розстелив перед собою. Потім, обмацуючи в темряві кожен патрон і повертаючи його в пальцях, він запхав їх один за одним назад. Тепер магазин знову став важкий, і він заклав його назад і почув, як він, клацнувши, став на місце. — Він лежав за сосною ницьма, поклавши автомат на ліву руку, і дивився на вогник унизу. Інколи вогник зникав, і він здогадувався, що то вартовий у будці затуляє собою жаровню. Роберт Джордан лежав і чекав світанку.

РОЗДІЛ СОРОК ДРУГИЙ

Поки Пабло повертався в печеру і поки загін сходив униз схилом, туди, де стояли коні, Андрес під'їздив усе ближче до штабу Гольца. Вони виїхали на головну Навасеррадську автостраду, якою з гір спускалися вантажні машини. Там містився контрольний пункт, та, коли Гомес показав вартовому перепустку, одержану від підполковника Міранди, той посвітив на папірець кишеньковим ліхтариком, показав його іншому вартовому, потім повернув Гомесові й козирнув йому.

— Siga, — сказав він. — їдьте далі. Але фару вимкніть.

Мотоцикл знову заревів. Андрес учепився за переднє сидіння, і вони поїхали далі, обережно пробираючись серед машин, що з вимкнутими фарами спускалися вниз довгою колоною. Зустрічалися й навантажені, що їхали вгору, і всі вони здіймали куряву. Андрес не бачив її в пітьмі, але відчував, як вона б'є йому в обличчя і рипить на зубах.

Вони під'їхали впритул до заднього борту однієї машини, мотоцикл тріскотів, врешті Гомес додав газу й випередив машину, потім другу, третю, четверту, а зустрічні, гуркочучи, котилися повз них лівим боком автостради. Тепер позаду ішла легкова машина і її клаксон безугавно вривався у гуркіт оповитих пилом ваговозів; нараз вона блиснула фарами, що освітили жовту хмару куряви, і промчала мимо, скрегочучи — бо водій перемкнув швидкість — і настійно, грізно, моторошно завиваючи клаксоном.

Потім вони натрапили на затор — весь рух попереду зупинився, і, лавіруючи між санітарними каретами, штабними машинами, панцирниками, ще й ще панцирниками, схожими на неповоротких, важких, металевих черепах із задертими в ще не осілій куряві дулами кулеметів, вони виїхали до другого контрольного пункту, де, видно, трапилася аварія. Одна з вантажних машин зупинилася, а водій другої, не помітивши цього, врізався в неї і розтрощив задній борт, і на дорогу вивалились ящики з патронами. Один із ящиків розбився, і, коли Гомес і Андрес зійшли з мотоцикла й покотили його поперед себе, пробираючись серед машин до контрольного пункту, де треба було показати перепустку, Андрес відчував під ногами мідні гільзи, що тисячами лежали в пилюзі. У вантажної машини, що наїхала на передню, був зім'ятий радіатор. Ще одна машина уткнулася передом їй у задній борт. Десятки інших уже вишикувалися за ними, і якийсь офіцер у важких чоботях біг до хвоста колони і кричав шоферам від'їхати назад, щоб можна було стягти з шосе розбиту машину.

Але вантажних машин було надто багато, і дати задній хід вони могли б лише тоді, якби офіцер, діставшись до хвоста колони, яка все зростала й зростала, зупинив той ріст. Андрес побачив, як він біжить, спотикаючись, із кишеньковим ліхтариком у руці, галасує й лається, а машини все під'їздили в темряві.

Вартовий на контрольному пункті не повернув їм перепустки. Вартових було двоє, вони ходили з гвинтівками за плечима, й ліхтариками в руках і теж галасували. Той, що взяв перепустку, підбіг до ваговоза із зустрічного потоку й звелів шоферові сказати на наступному контрольному пункті, щоб затримували всі машини, поки не розсотається затор. Потім, усе тримаючи перепустку в руці, вартовий вернувся назад і загорлав на шофера тієї машини, з якої випали ящики.

— Кидай усе і рушай далі, бога ради, бо ми ніколи тут не розплутаємося! — кричав він шоферові.

— У мене диференціал розбитий, — сказав шофер, нахилившись до задніх коліс.