Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Ти не розумієш мене, жінко, — сказав Пабло. — А ми з Ingles розуміємо один одного.

— Тебе ніхто не розуміє. Ні бог, ні твоя рідна мати, — мовила Пілар. — І я теж не розумію. Ходім, Ingles, попрощайся зі своїм стригунцем і ходімо. Me cago en tu padre [128], я вже думаю, чи не злякався ти перед виходом бика.

— А, матері твоїй, — сказав Роберт Джордан.

— А в тебе своєї не було, — весело прошепотіла Пілар. — Але тепер ходімо, бо мені хочеться швидше відбути все це. А ти йди до своїх, — сказала вона Пабло. — Хто знає, чи надовго їм стане їхньої рішучості. В тебе там є двоє — хоч приплати, я б їх не взяла. Гукни їх, і йдіть.

Роберт Джордан узяв рюкзак на плечі й пішов до коней, де була Марія.

— До побачення, guapa, — сказав він. — Скоро знов зустрінемося.

Його не залишало якесь дивне почуття, ніби він уже казав це колись раніше чи ніби якийсь поїзд має ось-ось відійти, так, скоріш за все ніби це поїзд і ніби він сам стоїть на пероні.

— До побачення, Роберто, — сказала вона. — Бережи себе.

— Аякже, — сказав Роберт Джордан.

Він нахилився, щоб поцілувати її, і рюкзак зсунувся йому на потилицю, аж він ударив лобом Марію. І йому здалося, ніби це теж було вже з ним колись.

— Не плач, — сказав він, відчуваючи незручність не лише через важкий рюкзак.

— Я не плачу, — сказала вона. — Тільки повертайся скоріше.

— Не лякайся, коли почуєш стрілянину. Стрілянини сьогодні буде багато.

— Ні, я не боятимусь. Але повертайся скоріше.

— До побачення, guapa, — сказав він ніяково.

— Salud, Роберто.

Роберт Джордан не почував себе таким молодим, ще відколи він їхав поїздом із Ред-Лоджа до Біллінгса, а в Біллінгсі мала бути пересадка; він тоді вперше виїжджав до школи. Він боявся їхати і не хотів, щоб будь-хто здогадався про те, і на станції, за хвилину до того, як провідник узяв його валізу з платформи, він хотів уже ступити на нижню приступку вагона, але в ту мить батько поцілував його на прощання і сказав: «Помагай нам боже, поки ми з тобою будемо в розлуці». Його батько був дуже побожний і сказав це щиро й просто. Але вуса в нього були мокрі, і в очах стояли сльози, і Роберта Джордана так усе це збентежило — повиті сльозою молитовні слова й прощальний батьків поцілунок, — що він раптом відчув себе набагато старшим за батька, і йому стало так шкода його, що він насилу міг те стерпіти.

Поїзд рушив, а він і далі стояв на відкритій площадці заднього вагона і дивився, як станція і водогінна вежа все меншають і меншають, — ось вони вже зовсім маленькі, ніби іграшкові,— а рейки, перетяті шпалами, поволі збігаються в одну точку під розмірене стукотіння коліс, які везли його в невідоме.

Гальмівник сказав: «Батькові, видно, важко було розлучатися з тобою, Бобе». — «Так», — відказав він, дивлячись на зарості полину вздовж колії, між телеграфними стовпами й курною дорогою, що бігла поряд. Він дивився, чи не пурхне десь куріпка.

«А тобі не хочеться їхати до школи?» — «Ні, хочеться», — сказав він щиро. Якби він сказав це раніше, це була б неправда, але в ту хвилину це була правда, і, прощаючись із Марією, він знову почував себе зовсім молодим, як тоді, перед відходом поїзда. Тепер він почував себе надто молодим і незграбним, і він прощався з Марією, наче школяр із дівчиною на ганку, не знаючи, поцілувати її чи ні. А потім він збагнув, що ту ніяковість навіює йому не прощання. Вона — від тієї зустрічі, яка ще буде. Прощання — то лише частка тієї ніяковості, що сповнювала його від думки про майбутню зустріч.