Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Знову в тебе починається, сказав він сам до себе. Але я гадаю, не знайдеться людини, яка б не почувала себе надто молодою для цього. Він не хотів називати цього так, як слід було назвати. Облиш, сказав він сам До себе. Тобі ще рано впадати в дитинство.

— До побачення, guapa, — сказав він. — До побачення, зайчику.

— До побачення, мій Роберто, — мовила вона, і він відійшов туди, де стояли Ансельмо й Агустін, і сказав: — Vamonos.

Ансельмо підняв важкого рюкзака. Агустін, що взяв усе на плечі ще в печері, стояв, прихилившись до дерева, і з-за його спини над мішком стирчало дуло кулемета.

— Гаразд, — сказав він. — Vdmonos.

Всі троє рушили схилом униз.

— Buena suerte, доне Роберто, — мовив Фернандо, коли вони пройшли повз нього між деревами. Фернандо сндів навпочіпки за кілька кроків від того місця, де вони проходили, але сказав він це дуже поважно.

— Тобі теж Buena suerte, Фернандо, — сказав Роберт Джордан.

— І в тому, що ти оце робиш, — сказав Агустін.

— Дякую, доне Роберто, — мовив Фернандо, не звернувши уваги на Агустіна.

— Це не людина, а чудо, Ingles, — шепнув Агустін.

— Це правда, — сказав Роберт Джордан. — Тобі допомогти? Ти навантажений, як биндюг.

— Дарма, — сказав Агустін. — Я радий, що ми вже починаємо.

— Балакай тихіше, — мовив Ансельмо. — Тепер треба балакати якнайменше і якнайтихіше.

Вони обережно спускалися схилом, Ансельмо попереду, за ним Агустін, тоді Роберт Джордан, ступаючи дуже обережно, щоб не послизнутися, відчуваючи опалу глицю під мотузяними підошвами; ось він спіткнувся об корч, простяг руку вперед, і вона торкнулася холодного металу кулемета й складеної триноги. Він зсувався боком униз по схилу, сандалі ковзалися, розпушуючи м'яку землю, він знову й знову простягав ліву руку, і вона натрапляла на шорстку соснову кору, а потім зрештою намацала гладеньку смужку на стовбурі, і він підняв долоню, клейку від живиці, що виступила там, де було зроблено зарубку, і вони спустилися крутим лісистим узгір'ям до того місця, звідки Роберт Джордан і Ансельмо розглядали міст першого дня.

Ансельмо наткнувся в темряві на сосну, вхопив Роберта Джордана за руку й зашепотів так тихо, що той ледве почув його:

— Дивися. У них вогонь у жаровні.

Слабенький вогник світився якраз у тому місці, де — Роберт Джордан знав — дорога підходила до мосту.

— Ось звідси ми дивилися, — мовив Ансельмо. Він узяв руку Роберта Джордана, потяг її донизу й поклав на маленьку свіжу зарубку трохи вище коріння. — Це я зарубав, поки ти дивився на міст. Ось тут, праворуч, ти хотів прилаштувати maquina.

— Тут і прилаштуємо.