Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Ми з'єднаємося з Глухим.

— Щоб загинути там? Подивися на сонце. До вечора ще далеко.

Небо було високе, безхмарне, сонце пекло їм спини. На південному схилі по той бік галявини, що лежала під ними, оголилися довгі смуги чорної землі, а з сосон весь сніг опав. Камені, мокрі від розталого снігу, ледь парували на осонні.

— Ти мусиш із цим змиритися, — сказав Роберт Джордан. — Нау que aguantarse. Такі речі бувають на війні.

— Але невже ми нічого не можемо зробити? Зовсім нічого? — Прімітіво дивився йому в очі, і Роберт Джордан знав, що той довіряє йому. — А ти не міг би послати тільки мене й ще кого-небудь із тим маленьким кулеметом?

— Це б нічого не дало, — сказав Роберт Джордан.

Йому на мить здалося, наче він побачив те, що виглядав, але то був яструб, який сковзнув із вітром униз, а потім злинув угору понад пругом далекого соснового лісу.

— Це нічого не дало б, навіть якби ми пішли всі,— сказав він.

Стрілянина в ту хвилину посилилася, й частіше залунали глухі, важкі вибухи ручних гранат.

— Ох, туди його в бога! — сказав Прімітіво, вкладаючи всю душу в лайку; в очах у нього стояли сльози, щоки сіпалися. — Ох, туди їх і розтуди в бога й пречисту діву!

— Заспокойся, — сказав Роберт Джордан. — Незабаром і тобі доведеться битися з ними. Дивись, он іде Пілар.

Жінка піднімалася до них, насилу деручись по скелях.

Щоразу, коли вітер доносив відгомін бою, Прімітіво лаявся.

— Туди їх і розтуди! Ох, в бога й пречисту дівуї

Роберт Джордан спустився трохи нижче, щоб помогти Пілар.

— Qué tal, жінко? — спитав він, узявши її за обидві руки й підтягуючи вгору, коли вона важко перелазила через останній камінь.

— Ось твій бінокль, — сказала вона й зняла з шиї бінокль на ремінці.— Отже, вони добралися до Глухого?

— Так.

— Poble, — сказала вона співчутливо. — Бідний Глухий.

Вона ще відсапувалася після важкого підйому і, тримаючись за руку Роберта Джордана, міцно стискаючи її в своїй, роздивлялася довкола.