Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

Вони дивилися, як літак летить високо й рівно, виблискуючи сріблом у сонячному промінні. Він наближався з лівого боку, й вони бачили два світляні кружала його пропелерів.

— Лягайте! — сказав Роберт Джордан.

Літак уже мчав над ними, його тінь пливла по галявині, мотор ревів на повну силу. Він промайнув над ними й полетів далі, до долини. Вони стежили за рівним, упевненим летом, аж поки він не зник з очей; потім літак з'явився знову, зробив широке коло, двічі пролетів, знизившись, над гребенем гірського пасма й нарешті щез у напрямку Сеговії.

Роберт Джордан подивився на Пілар. Вона похитала головою, чоло її було мокре від поту. Нижню губу вона закусила.

— На кожного щось знайдеться, — сказала вона. — На мене — оце.

— Чи не заразилася ти від мене страхом? — уїдливо спитав Прімітіво.

— Ні.— Вона поклала руку йому на плече. — Від тебе страхом не можна заразитися, бо в тебе його нема. Я це знаю. Мені шкода, що я з тобою так жорстоко жартувала. Ми всі в одній халепі.— Потім звернулася до Роберта Джордана: — Я пришлю їжі й вина. Може, тобі ще чогось треба?

— Зараз ні. Де решта наших?

— Весь твій резерв цілісінький і перебуває внизу разом із кіньми — всміхнулася вона. — Все сховане від чужого ока. Все готове до від'їзду. Марія пильнує твою вибухівку.

— Якщо літаки все ж налетять, не випускай її з печери.

— Добре, ясновельможний пане Ingles, — сказала Пілар. — Твого цигана, — дарую його тобі,— я послала по гриби, хочу присмачити ними зайців. Зараз грибів багато, а зайців, гадаю, треба з'їсти сьогодні, хоч завтра чи післязавтра вони були б іще смачніші.

— Так, краще з'їсти їх сьогодні,— сказав Роберт Джордан, і Пілар поклала свою велику руку йому на плече, на ремінь автомата, а потім скуйовдила його чуприну.

— Оце так Ingles, — сказала Пілар. — Я пришлю Марію з печенею, як тільки зготую.

Далека стрілянина завмирала, і тепер чути було лише поодинокі постріли.

— Гадаєш, це вже кінець? — спитала Пілар.

— Ні,— мовив Роберт Джордан. — Судячи з того, що ми чули, на них напали, але атаку вони відбили. А тепер, мабуть, фашисти оточили їх з усіх боків, поховалися й чекають літаків.

Пілар звернулася до Прімітіво:

— Ти віриш, що я не хотіла тебе образити?

— Ya lo se [99]— сказав Прімітіво. — Я терпів і гірші речі від тебе. У тебе гострий язик. Але думай, що кажеш, жінко. Глухий був мій добрий приятель.

— А мій ні? — спитала його Пілар. — Послухай, пласковидий. На війні не можна казати того, що відчуваєш. З нас досить і свого горя, нащо ж позичати його ще й у Глухого.