Розділ «ПО КОМУ ПОДЗВІН»

— Мабуть, що так, — сказав Роберт Джордан. — Але не сьогодні. Найголовніше, найважливіше, щоб нічого не сталося сьогодні.

І в цю хвилину крізь шелест теплого вітру у верховітті дерев здалеку долинув якийсь відгомін. Роберт Джордан ще не був певен, чи це йому не причулося; розтуливши уста, він почав прислухатися, зиркаючи на Прімітіво. На мить він наче знову почув якийсь звук, але тільки на мить. Вітер шумів у соснах, і Роберт Джордан весь напружився, прислухаючись. Потім знову почув той тихий відгомін, що долинав разом із вітром.

— Для мене це зовсім не трагедія, — почув він голос Агустіна. — Не буде Марія моєю — ну й гаразд! Перебуватимусь повіями, як і досі.

— Тихо! — сказав Роберт Джордан, не слухаючи його; вони лежали поряд, але він дивився в інший бік. Агустін швидко глянув на нього.

— Que pasa? [95] — спитав він.

Роберт Джордан приклав палець до уст і знову почав прислухатися. Знову долинув той самий звук. Він був слабкий, приглушений, сухий і дуже далекий. Але тепер уже не залишалося сумніву. Це був чіткий, різкий тріск кулеметної черги. Здавалося, десь дуже далеко вибухають одна за одною пачки маленьких петард.

Роберіт Джордан подивився вгору на Прімітіво. Той сидів, підвівши голову, обличчям до них, і приклавши до вуха зігнуту долоню. Коли Роберт Джордан подивився на нього, Прімітіво показав йому рукою на гребінь гірського пасма.

— В Ель Сордо б'ються, — сказав Роберт Джордан.

— То рушаймо їм на допомогу, — мовив Агустін. — Збирай людей. Vamonos!

— Ні,— сказав Роберт Джордан. — Ми залишимося тут.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Роберт Джордан подивився вгору й побачив, що Прімітіво підвівся й подає знаки гвинтівкою. Роберт Джордан кивнув головою, але Прімітіво ще й ще показував щось гвинтівкою, прикладав долоню до вуха й знов подавав ті знаки, немов боявся, що його не зрозуміли.

— Залишайся тут, біля кулемета, але не стріляй, поки не будеш цілком певен, що вони йдуть сюди. І навіть тоді не стріляй, а жди, коли вони дійдуть он до тих кущів. — Роберт Джордан показав пальцем. — Зрозумів?

— Так. Але…

— Ніяких «але». Я тобі потім поясню. Я йду до Прімітіво.

Ансельмо був поряд, і він сказав йому;

— Viejo, ти залишайся тут, з Агустіном і кулеметом. — Він говорив повільно, не поспішаючи. — Стріляти не можна, поки кавалерія не в'їде в цю розпадину. Якщо вони тільки покажуться, як оце недавно, чіпати їх не треба. Якщо доведеться стріляти, міцно тримай триногу й подавай йому диски.

— Добре, — сказав старий. — А Ла-Гранха?

— Підеш пізніше.

Роберт Джордан подерся вгору по сірих каменях, відчуваючи під пальцями їхню вогкість щоразу, як підтягувався на руках. Сніг, що їх укривав, швидко танув на сонці. Верхівки каменів уже обсихали, і, спинаючись угору, він оглянувся і побачив сосновий ліс, довгу галявину за ним, далі спадисту долину, а за нею — високі гори. Нарешті він дістався до заглибини між двома великими каменями, де влаштувався Прімітіво, і той сказав йому: